Розділ дев’ятий

Фокусів у рукаві не лишилося. Коул отримає бажане, і перешкодити йому я не міг. Та його наступний вчинок здивував усіх. Бо спочатку видався напрочуд щедрим. Розвернувшись до своїх охоронців, він спитав:

— Ну! Хто хоче хильнути першим?

Охоронці здивовано перезирнулися.

— Що ти маєш на увазі? — Бентам стривожено пошкутильгав до нього. — Хіба першими не ми повинні бути? Я і ти? Ми так довго до цього йшли…

— Братику, не будь скнарою. Хіба я не обіцяв їм винагороду за вірність? — Він знову подивився на охоронців, шкірячи зуби, наче ведучий у якомусь ігровому шоу. — То хто з вас?

Обидва притьмом здійняли руки.

— Я, сер, я!

— Я хочу!

Указівним пальцем Коул показав на витвора, який охороняв мене.

— Ти, — мовив він. — Мені подобається твій бойовий дух. Підійди сюди.

— Дякую вам, сер, дякую!

Коул націлив на мене пістолет, таким чином звільняючи мого охоронця від несення служби.

— Ну, котра з цих душ вам більше до вподоби? — Він згадав, які глечики я називав, і став їх перелічувати. — Йет-Фару. Щось пов’язане з водою, потоп. Годиться, якщо мріяв жити під водою. Вольсенвирсенд. Здається, це якийсь напівкінь-напівлюдина — кентавр, який владарює над хмарами. Бенні, нічого не пригадуєш про це?

Бентам щось нерозбірливе пробурмотів, але Коул його не слухав.

— Стил-хюд, о, це хороше. Металева шкіра. Може придатися в бою, але цікаво, чи треба себе змащувати мастилом…

— Сер, сподіваюся, ви не заперечуватимете, якщо я спитаю, — мляво озвався охоронець, — але, може, взяти одну з більших урн?

Коул похитав пальцем.

— Люблю амбітних людей, але ті глечики — для мене й мого брата.

— Авжеж, сер, авжеж, — запевнив його охоронець. — Але… е-е… може, були ще якісь?

— Я дав тобі вибір, — тоном, що віщував застереження, промовив Коул. — Тому вибирай.