Розділ дев’ятий

— Ні, ти просто хочеш помститися, — з гіркотою в голосі промовив Бентам. — Неначе того, що ти переламав мені ноги й ув’язнив на довгі роки, було недостатньо.

— Та ні, цього вистачило, — сказав Коул. — Так, це правда, я був злий за те, що ти перетворив нас усіх на порожняків. Але з іншого боку, мати в розпорядженні армію монстрів було не так уже й погано. Та, якщо вже зовсім чесно, то річ навіть не у твоєму кволому характері. Просто… мені погано вдається грати роль брата. Напевно, так. Альма про це може більше тобі розказати. Я не люблю ні з ким ділитися.

— То вперед! — виплюнув Бентам. — Не зволікай довго, застрель мене, та й по всьому!

— Я міг би, — сказав Коул. — Але, думаю, кращого ефекту я досягну, якщо застрелю… його.

Він націлив револьвер мені в груди й натиснув на гачок.

Удар кулі я відчув чи не раніше, ніж гуркіт револьвера. Відчуття було таке, неначе по мені вгатили невидимі гігантські кулаки. Мене збило з ніг і відкинуло на спину. Після того все стало якимось абстрактним. Я дивився в стелю, й поле зору звузилося до шпилькового отвору. Хтось викрикував моє ім’я. Заговорила інша зброя. Знову постріл.

Ще крики.

Я невиразно усвідомлював, що моє тіло відчуває величезний біль. Що я помираю.

А потім наді мною схилились Емма й пані Сапсан. Їхні обличчя виражали біль, вони кричали, вартовий десь подівся. Я не міг зрозуміти їхніх слів — здавалося, що я під водою. Вони намагалися перемістити мене, відтягти за плечі до дверей, але обважніле тіло не слухалося. А потім десь із водойми пролунало виття ураганного вітру, і, всупереч нестерпному болю, я спромігся повернути голову й подивитися в той бік.

Коул стояв, по литки занурившись у воду. Він розпростер руки й відкинув голову назад, паралізований випаром, що його охопив і зливався з ним. Той туман затікав у кожен отвір у його голові. Завитки ковзали вниз по горлу, мотузки проникли догори носом, клуби просочувалися в очі та вуха. А тоді за лічені секунди все зникло, і синє світло, що осявало печеру, наполовину пригасло, неначе Коул поглинув і його силу також.

Я чув, що пані Сапсан кричить. Емма взяла пістолет одного з вартових і спорожнила магазин, стріляючи в Коула. Він стояв неподалік, а вона добре стріляла. І напевно влучила в нього, але Коул навіть не здригнувся. Замість упасти, він цілком навпаки — розростався. Він ріс дуже швидко, за кілька секунд удвічі збільшившись заввишки та завширшки. Його шкіра рвалася й гоїлася, рвалася й гоїлася, і Коул по-тваринному кричав. Невдовзі він уже більше нагадував вежу з сирої рожевої плоті й подертого одягу. Його велетенські очиська горіли електричним синім вогнем, бо вкрадена душа нарешті заповнила ту давню порожнечу, яку він так довго плекав. Та найстрашнішими були його руки. Вони стали гігантськими, вузлуватими, товстими й покрученими, як коріння дерев. І на кожній було по десять пальців.

Емма та пані Сапсан знову спробували відтягти мене до дверей, але Коул рушив у наш бік. Він по-слонячому гупнув ногою, виходячи з водойми, й голосом, що проймав до кісток, закричав:

— АЛЬМО, АНУ ВЕРНИСЯ!

Коул здійняв страхітливі ручиська. Якась невидима сила відірвала од мене пані Сапсан та Емму. Їх підкинуло вгору, й там вони зависли, на висоті десяти футів над землею, відчайдушно розмахуючи руками. Так тривало, поки Коул не опустив долоні. Швидко, мов м’ячик одскочив від стіни, вони впали на землю.

— Я ВАС ЗУБАМИ НА ПОРОХ ПЕРЕТРУ! — проревів Коул і рушив через усю печеру в їхній бік. Кожен його крок був наче землетрус.

Напевно, від адреналіну мій зір і слух трохи сфокусувалися. Уявити собі гіршу смерть, ніж ця, я не міг: провести останні хвилини, дивлячись, як на моїх очах роздирають живцем жінок, яких я люблю. Та, зачувши собачий гавкіт, я зрозумів, що може статися й гірше: я побачу, як гинуть і мої друзі.

Емма й пані Сапсан побігли. Але вони не мали вибору. Повернутися й забрати мене було б неможливо.

З коридору стали з’являтися наші. Діти й імбрини — всі навпереміш. Шарон зі споруджувачами шибениць теж. Напевно, їх привів сюди Едисон, бо першим у залу забіг він. У зубах у нього теліпався ліхтар.

Вони й гадки не мали, з чим їм доведеться зіткнутися. Я шкодував, що не можу попередити їх — навіть не намагайтеся з ним боротися, біжіть, — але вони б мене й не послухалися. Побачивши велетенське чудовисько, вони стали кидати в нього всім, що було напохваті. Теслярі витягли з-за поясів молотки. Бронвін жбурнула шматком стіни, який принесла з собою, — з розмаху, наче гранату метнула. У декого з дітей були пістолети, які вони забрали у витворів, і вони стріляли в Коула. Імбрини перекинулися на птахів і хмарою кружляли довкола його голови, дзьобаючи всюди, куди могли.

Але все це йому нітрохи не зашкодило. Кулі відскакували. Шмат стіни він відбив рукою. Зловив молотки гігантськими зубами й виплюнув. А імбрини, наче рій мошкари, тільки дратували його. Він розвів руки й вузлуваті пальці (корінці, що на них теліпалися, затанцювали, мов живий дріт), а потім повільно звів долоні. І коли він це зробив, усіх імбрин, що кружляли довкола його голови, невидима сила відштовхнула, а всіх дивних зігнала в щільну купу.