Розділ дев’ятий

— Так, так, пробачте, сер… — обличчя вартового спотворила гримаса душевного болю. — Я вибираю Йет-Фару.

— Відмінно! — прогримів Коул. — Хлопче, витягни глек.

Засунувши руку в заглибину, на яку вказав Коул, я дістав глечик. Він був такий холодний, що довелося відтягти манжету куртки й узятися за нього, мов у рукавичці. Але навіть крізь тканину відчувалося, що глечик забирає все тепло, яке ще лишалося в моєму змерзлому тілі.

Охоронець вирячився на мою руку.

— І що мені з цим робити? — спитав він. — Спожити, як амброзію?

— А тут я не певен, — відповів Коул. — Брате, а ти що думаєш?

— Теж не знаю напевно, — сказав Бентам. — У давніх текстах про це не було жодної згадки.

Коул задумливо пошкріб підборіддя.

— Я думаю… так, я думаю, це треба вживати, як амброзію. — Зненацька набувши певності, він кивнув. — Так, ось у чому ключ. Точнісінько як амбро.

— Впевнені? — спитав охоронець.

— Абсолютно. На сто один відсоток, — кивнув Коул. — Та не нервуйся ти так. Ти ж в історію увійдеш. Як першопрохідець!

Вартовий зустрівся зі мною поглядом.

— Без фокусів, — попередив він.

— Без фокусів, — пообіцяв я.

І відкоркував глечик. З шийки засяяло синє світло. Охоронець накрив долонею мою руку, підняв її з глечиком над своєю головою і відхилив обличчя назад.

Вдихнув повітря — глибоко, з трепетом.

— Пан або пропав, — сказав він і перехилив мою руку.

В’язкою цівкою з глечика полилася рідина. Тієї ж миті, як вона потрапила йому в очі, його рука мертвою хваткою стисла мою, і я навіть злякався, що він мені пальці переламає. Вивільнив руку й відскочив назад, а глечик упав на землю й розбився.

Обличчя вартового посиніло й задиміло. Він закричав, упав на коліна, здригаючись усім тілом, і повалився вперед. Коли його голова вдарилася об землю, то розлетілася на друзки. Уламки замороженого черепа розсипалися в мене під ногами. Після цього він замовк і явно помер.

— Господи! — закричав Бентам.