Розділ дев’ятий

— Брате, я б на твоєму місці не був такий певний.

— Ну звісно! — саркастично примружився Коул. — Я думаю, ти його собі забрати хочеш.

Простягнувши руку, Коул спробував вихопити в мене глечик. Йому вдалося обхопити шийку пальцями, та щойно глечик полишив мою руку, Коулові пальці стислися, неначе між них уже нічого не було, а глечик упав на підлогу й розбився.

Коул вилаявся й ошелешено подивився собі під ноги, де вже розтікалася калюжею яскраво-синя рідина.

— Тепер я це бачу! — радісно вигукнув він, показуючи пальцем на синю калюжку. — Так, я бачу!

— Так… так, я теж, — сказав Бентам, і вартові підтвердили. Рідину бачили всі, але глечики, у яких вона містилася і які її оберігали, були невидимі.

Один з вартових нахилився, щоб торкнутися синьої рідини пальцем. Та тієї ж миті, як його палець занурився, він закричав і відскочив, несамовито розмахуючи рукою, щоб струсити з неї речовину. Якщо глек був пекучо крижаним, то можна лише уявляти, якою холодною була та синя рідина.

— Як шкода, — промовив Коул. — Я б хотів поєднати цю душу з іншими обраними.

— Асвіндан, — повторив Бентам. — Корінь — свінд. Тобто «зсихатися». Радій, брате, що ти не випив цієї.

Коул спохмурнів.

— Ні. Ні, я певен, що я правий.

— Не правий, — сказала пані Сапсан.

Він метнув блискавичний погляд спершу на брата, потім на неї, переляканий, підозріливий, неначе зважував можливість, чи не змовилися вони проти нього. Та потім наче заспокоївся.

— Це лише перша кімната, — сказав він. — Найкращі душі зберігаються далі, я цього певен.

— Погоджуюсь, — сказав Бентам. — Щодалі, то старіші душі ми знаходитимемо, а що старіша душа, то вона могутніша.

— А потім ми дістанемося самісінького серця цієї гори, — додав Коул, — і зжеремо його.

Приставивши дула до ребер, нас змусили зайти в одні з чорних дверей. Наступна кімната дуже нагадувала попередню: зі стільником заглибин у стінах і дверима, що вели в темряву. Проте в ній не було вікон, і на запорошеній підлозі лежав лише одинокий навскісний промінь післяполуденного сонця. Денне світло залишалося в нас позаду.

Коул наказав Еммі розпалити вогонь. Мене змусив оглянути вміст стін. Я слухняно відрапортував про три глечики, але мого слова йому було недостатньо: він примусив мене постукати по кожному нігтем, щоб довести, що вони справді там, і пошарудіти рукою в десятку порожніх западин, аби перевірити, що вони порожні.

Далі він змусив мене їх прочитати. Хеолстор. Унґе-сеуєн. Меаґан-вундор. Ці слова нічого не означали для мене й викликали його невдоволення.

— Душі нікчемних рабів, — пожалівся він Бентамові. — Якщо ми хочемо бути королями, нам потрібні душі королів.