Розділ дев’ятий

— Тоді вперед, — сказав Бентам.

Ми занурилися в плутаний лабіринт печер, якому, здавалося, кінця-краю не буде. Від денного світла залишився тільки спогад, підлога неухильно йшла вниз. Повітря ставало все холоднішим. Переходи, мов кровоносні судини, відгалужувалися кудись у темряву. Коул ішов, наче керуючись якимось шостим чуттям, упевнено звертав направо чи наліво. Він був безумцем, відверто божевільним, і я не мав сумнівів, що він нас заведе кудись так, що ми заблукаємо; навіть якщо зуміємо від нього втекти, то можемо довіку бродити в пастці цих печер.

Я спробував собі уявити, які бої розгорталися за право володіти цими душами, як стародавні титани-дивні вступали в битви серед гострих скель і долин Абатона, але картинка, що виникала в свідомості, занадто лякала. Усе, про що я міг думати, — як це жахливо, бути ув’язненим тут без світла.

Що далі ми просувалися, то більше глечиків стояло у стінах. Складалося таке враження, що мародери вже давно пограбували крайні кімнати, але всередину лабіринту заходити не стали — щось їх зупинило. Напевно, здоровий інстинкт самозбереження. Коул гавкав на мене, щоб я повідомляв йому новини, але вимагати розказувати, які заглибини зайняті, а які порожні, перестав, і лише коли-не-коли просив прочитати напис на глечику. Він хотів уполювати більшу дичину і, здавалося, вирішив, що в цій частині Бібліотеки є мало вартісного для нього.

У повній тиші ми простували далі. Кімнати ставали дедалі більшими й по-своєму величними: стелі здіймалися все вище, стіни ширшали. Тепер глечики були скрізь, у кожній заглибині, тотемними стовпами височіли в кутках, були засунуті в кожну щілину і шпарину. Від холоду, яким вони струмували, повітря ставало зимним. Тремтячи, я обхопив себе руками. Віддих виходив з рота парою, і знову не давало спокою тривожне відчуття, що за нами стежать. Ця так звана Бібліотека була величезним підземним світом, катакомбами та сховком для другої душі всіх дивних, які населяли землю до початку останнього тисячоліття. Їх були сотні тисяч. Це велетенське скупчення душ чомусь тиснуло на мене: здавлювало мозок і легені, тож я мав таке відчуття, що потроху тону в морських глибинах.

І я бачив, що не лише я почуваюся незатишно. Навіть вартові — й ті стали лякливими. Вони підскакували від найменшого шуму й постійно озиралися через плече.

— Ти це чув? — спитав мій.

— Голоси? — сказав інший.

— Ні, вода, наче вода десь шумить…

Поки вони перемовлялись, я мигцем позирнув на пані Сапсан. Чи було їй страшно? Ні. Здавалося, вона вичікує слушної миті, чекає й спостерігає. Мене це трошки заспокоїло, а ще те, що вона вже давно могла перекинутися на пташку й полетіти геть від своїх викрадачів, але не зробила цього. Поки ми з Еммою в полоні, вона лишатиметься з нами. Та, можливо, річ була не лише в її інстинктивному бажанні захищати. Може, в неї був план.

Повітря все холоднішало, і піт, що виступив на моїй шиї, помалу перетворювався на крижану воду. Ми йшли через кімнату, де було стільки глечиків, що мені доводилося скакати на одній нозі, щоб їх не поперекидати, хоча всі інші просто проходили крізь них. У мене виникло відчуття, що мене душать мертві. Увесь простір тут був заповнений ними, як на залізничній платформі в годину пік, на Таймс-сквер у новорічну ніч — і вся публіка стояла з непорушними обличчями та відвислими щелепами й вирячалася на нас, невдоволена, що ми прийшли. (Я не те щоб це бачив, але відчував.) Зрештою навіть Бентам не витримав.

— Брате, стривай, — задихано мовив він, відтягуючи Коула за плащ іззаду. — Не думаєш, що ми вже достатньо далеко зайшли?

Дуже повільно Коул розвернувся до нього. Його обличчя рівномірно розділилося на дві половини: одна палахкотіла вогнем, друга ховалася в тіні.

— Ні, не думаю, — проказав він.

— Але душ, які є тут, має вистачити…

— Ми ще його не знайшли, — різким, знервованим голосом відповів Коул.

— Знайшли що, сер? — наважився спитати мій охоронець.

— Коли побачу, я зрозумію! — відрубав Коул.

А потім раптово звеселів й побіг уперед, у пітьму.

— Сер! Зачекайте! — кричали йому навздогін вартові, штовхаючи нас за ним.