Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Пишу оповідання — треба вбивати час змістовно.

16.30. Морґана підкралася з радісною посмішкою:

— Хоч завтра і не твій день, але для тебе є робота! Ти завтра йдеш на прес-конференцію до міністерства.

— А що робитиме кореспондент, той, який чергує завтра?!

— Не твоя справа!

Після роботи побрела до Білочки, в газету «Плюс». Белочка — не чеченка, кумичка. Їй теж зовсім немає життя на роботі. Принижують.

П.

Воду привезли у двір! Усі біжать, як божевільні, в темряві, падають із відрами! У під’їзді немає жодної лампочки! Вода — велика рідкість. У єдиному фонтані, що поставили в центрі Ґрозного для «показухи», люди перуть, миють взуття. Є навіть фотофакт цього. Я помчала по воду!

Коли ми побігли зі свого третього поверху, здогадалися поставити в під’їзді свічку, інакше б усі повбивались на сходах. Люди в боротьбі за воду билися, кидали одне в одного порожні відра й чув’яки. Замурзані підлітки зневажливо шепотілись, показуючи на мене і мою маму пальцем:

— Гаскі! Гаскі!

Я голосно спитала:

— Мічах ю гаскі?![7]

І хлопці, почувши чеченську мову, злякано замовкли. Воду ми набрали. Заплатили водовозові 10 р.

Зараз за вікнами гроза, спалахують блискавки. Автоматні черги на трасі. О! Хтось став відповідати з гармати. Пішла я до ванної кімнати — там більше стін і менше залітає осколків.

П.

Вразив випадок, який стався нещодавно. Міліціонери-чеченці катували старого чеченця і відрізали йому вухо!

Було так: міліцейська машина довго кружляла дворами, вишукуючи жертву. Їм трапився дід, який ішов вулицею. Вони спитали його:

— Котра година?

Він відповів:

— Сьома вечора.