Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Два дні на тиждень, у понеділок і середу, я зобов’язана сидіти в рідній редакції і нічого не робити. Не писати, не ходити на завдання. Просто сидіти на стільці. Раніше така практика в них провалилась, тому що в такий спосіб кореспондент, не маючи стільникового телефону й комп’ютера, ніякої інформації одержати не міг. Кореспондента годують ноги та нюх. Ноги в розбитому взутті ведуть його куди слід, а нюх підказує, де сталося чергове свавілля або теракт.

Тепер щодо мене ця процедура відновилася: при цьому інші кореспонденти ніколи такого не знали. Серед працівників пера прийнято знайти хороший матеріал, написати — принести в газету. Хоч п’ять разів за день. Але не сидіти, нічого не роблячи, не дізнаючись про новини.

Однак є в усій цій затії й позитив: я сидітиму в редакції й відпочиватиму від матінки. Знову її нервовий стан загострився. Мама плаче, говорить про смерть. Вона змушує мене сидіти на балконі годинами і тримати її за руку. Побоюючись за її здоров’я, я йду їй назустріч. Авжеж, це не вся правда — за своє здоров’я я теж побоююсь, мама кидається і б’ється, якщо її не слухатись.

Підкоряючись цим нервовим примхам, я вишукую собі ділянку зоряного неба і стежу за тим, як падають зорі.

Не можу залишити маму. Що буде з нею? Мама відчиняє вікна — вона задихається. Я через це хворію на ангіну. Ані почитати книжку, ані зробити зарядку — сиджу з нею. Людям не можу говорити про це — соромно. Не зрозуміють, тільки засудять. Я нікому не вірю.

Думала про душу й тіло: учені з сивої давнини намагалися довести, що душа первинна і її цінність незаперечна. Якщо тіло смертельно поранене, душа не має куди повертатись. А якщо людина божеволіє? Це ж хвороба душі! Виходить, що душа може хворіти.

Молюся тому, хто створив усі світи. Його імена звучать по-різному. Кожен пояснює Його по-своєму. Він створив Світло і Темряву. Я прошу Його про еволюцію своєї душі, щоб, пізнавши багато на Землі, наступного разу вона вирушила на планету вищого рівня. Я прошу про те, щоб Він не залишив мене в жодному зі своїх світів.

П.

Я познайомилася з чеченським карикатуристом. Його ім’я Хожа. Він збирається знімати кіно про художника Петра Захарова. Пьотр Захаров був чеченцем. Його справжнє ім’я невідоме. Трирічним хлопчиком Петра знайшли в с. Даді-Юрт, у момент каральних походів царського генерала Єрмолова. Сам генерал, відомий своєю суворою вдачею, сприяв порятунку життя хлопчика і віддав його на виховання в родину козака Захарова. Пізніше Пьотр Захаров здобув прекрасну освіту. Роботи художника знані. Чеченці пишаються ним!

Хожа обіцяв у разі позитивного рішення про зйомки покликати мене в кіно.

P. S. Гостювали в Зайчика. Привезли солодощі діткам — в однієї дитини сьогодні день народження. Я подарувала хлопцям годинники. Діти були в захваті! Кричали:

— Тепер ми — як тато! З годинниками!

Їхній тато, Командир, страждає. Лагодив дах, і в око потрапила залізна стружка. Він погано бачить. Може, потребуватиме операції.

Добридень, рідна газето! Добридень, чергування! Прийшла о 9.00. Нікого немає, крім комп’ютерної групи, що дісталася «Молодості» ще з часів царювання Професора й Алана. Заступниця шефа Совґат, секретарка юна Фрида і Магомед.

Магомед із моєю появою заплескав у долоні, хоча зазвичай не показував виглядом, що треба вітатись, і радісно запосміхався, усією своєю зовнішністю демонструючи: «Ага. Отак тобі! Прийшла і сиди!» Кабінет Квіточки, моєї персональної начальниці, був на замку. З’ясувалося, що в понеділки Квіточка на роботу не ходить. Про це всі знали й навмисне підлаштували: адже я часто віддавала матеріали в редакцію, не шукаючи, де саме Квіточка! На моє питання: «Де інші кореспонденти?» — заступниця шефині Совґат відповіла:

— Не твоя справа!

9.40. Ніякого завдання не дали. Совґат, проходячи повз мене, кинула фразу:

— Будеш просто сидіти до 17.00! Зрозумієш, хто тут хазяїн!

Сиджу, пишу вірші.

11.00. З’явилися Морґана та бухгалтерка, весело хихикаючи. Я пішла в кабінет до бухгалтерки.