Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

На жаль, допомогти я нічим не могла: дала адресу Байсарі й «Меморіалу» — може, хоч хтось зможе їх підтримати? Подарувала їм своє фото, де сиджу в позі лотоса й медитую. Дала поради щодо гімнастики, щодо книжок. Вони були вдячні — поїли мене чаєм, були ввічливі й відкриті. Я обов’язково поширю звістку про них. Це люди, які мають яскравий, неймовірний талант!

Усі думки матеріальні. Здається, я знала це завжди. Але одна річ знати, а інша — робити. Цим знання відрізняється від мудрості.

Автобус, який прямував від моєї зупинки до центру, зібрав на себе весь бруд і кіптяву околишніх вулиць: крізь немите багато місяців скло не можна було роздивитися силуети пішоходів. Діти писали на них свої імена та малювали картинки. Вода в нашому місті рідкість, а мити автобус — неймовірна розкіш.

Я їхала на автобусі до своєї редакції й думала про те, що я — боягузка. Найбільша боягузка на світі: я боялася кинути маму й не ризикнула виїхати в біженці під час війни; я не стала дружиною Аладдина, тому що боялася недовчитись у школі; я не дала ляпас Кусум за крадіжку фотографії, тому що боялася осуду людей; так, я — боягузка. І з цією думкою виникла в мене думка інша, немов зачепившись за цю гачком для плетіння: «Якби мені дали шанс усе виправити. Я б перемогла боягузтво, я б заступилася за страждальця, я б…»

Настав час виходити на вулицю. Вулиця несла в собі тривожність і запах зброї: у моєму місті з певного часу зброя є практично в усіх. Зробивши декілька кроків, я помітила свого керівника з роботи, Царицю. Вона втомлено шкутильгала в мій бік, а побачивши мене, махнула рукою і навіть наддала ходи. Водночас із цим я встигла помітити таку картину: маленького хлопчика років семи била його мати або тьотя, циганка. У жінки в руках була палиця, і вона била його так сильно, що дитина впала і не могла встати (!). При цьому жінка своєю мовою за щось йому дорікала. Навколо було багато людей: десятки чоловіків і жінок, але ніхто не втручався. Чеченці не люблять циган, але дивно, що ніхто не заступався за хлопчика. Я кинулася до жінки, яка била дитину, і вигукнула:

— Що ти робиш?!

Циганка повернула голову в мій бік, а я з жахом подивилася на палицю — вона була в крові. У цей самий момент мені на руки звалилася Цариця зі словами:

— Мені погано, ой, щось із головою. Я ледве йду!

Вийшло, що я мушу вибрати: залишити жінку, яка хапає мене за руки й не відпускає від себе, чи рятувати дитину. І я не стала допомагати дитині, тому що не могла покинути керівницю. Циганка після мого вигуку хлопчика не била, але стояла й кричала на нього. А я сказала Цариці:

— Треба заступитися! Ви ж бачите, що відбувається!

На що та з вальяжною посмішкою відповіла:

— Я так ненавиджу циган! Нехай вони всі повбивають одне одного!

І тут стало зрозуміло, що все це вигадки: їй насправді не погано, вона навмисне схопила мене за руки, щоб я не врятувала хлопчика. Циганка потягла циганчатко, і вони загубилися в юрбі байдужих людей.

Усе, що сталося, було створене думками, які набули матеріального втілення. Всевишній дав шанс перевірити себе: і виявилось, ось воно — незмінне нутро боягузки. Як же мені соромно! Ніколи, я клянуся, ніколи більше не зроблю так, і нехай засудять мене всі: я скажу і зроблю те, що вважатиму за потрібне. Тому що немає нікого, хто б засудив мене страшніше, ніж я сама.

П.

Учора була в рідній газеті. Цариця озвіріла в ненависті до мене. Мої роботи, написані на її ж замовлення, «губляться». Зникають! Усі, хто хоче довго й плідно працювати, підтримують цю забаву. Мої дні йдуть до завершення.

Одна Квіточка цю гру зовні не підтримує і навіть свариться з колегами, шукаючи мої роботи під столами й за шафами. Роботи написані від руки — я не маю ні комп’ютера, ні друкарської машинки! Але в самих пошуках і вигуках: «Ах, вони безповоротно загубилися!» — відчутне таке глузування, що мимоволі гримаса відрази з’являється в мене і хочеться піти й більше не повертатись. Та оскільки все, що відбувається, саме до цього й має довести, я ніколи не дам їм такої радості. Тому я пишу свої роботи вже у двох-трьох примірниках і, як тільки мені з посмішкою кажуть, що вони «загубилися», видаю копію!

Скільки сил! Скільки енергії! Щоб не збожеволіти або взагалі не померти від розриву серця — я знову зайнялася медитаціями.

Мої відфутболені роботи я відношу до газети «Трудяга», яка за статусом найповажніша в республіці, там їх друкують! Мої статті йдуть іще в семи газетах, де я працюю поза штатом.

— Як ви це поясните? — запитала я в начальниці. — Чому в моїй газеті вони — «слабкі», а в провідних газетах їх беруть і не вносять правок?