Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Цариця, дивлячись мені в очі, на це відповіла:

— Ти найстрашніша людина в моєму житті! Тебе нічим не можна знищити! Ти — нав’язлива примара! Я докладу всіх зусиль до твоєї ліквідації.

Я тужно подивилася на шефиню і, згадавши персонажа Булгакова, Шарикова, відповіла:

— А дулю вам!

P. S. Нух проситься в «Молодість» на роботу. Для цього спеціально подружився з Царицею та Морґаною. Прощавай, мій друже!

П.

Сьогодні, трусячи газетою «Народ», Цариця оскаженіло бігала по редакції і кричала на мене:

— Забирайся! Геть!!!

Від ненависті їй було зле: у шефині стався нервовий напад. Вона не могла пережити, що Ґапур у своїй газеті опублікував мою статтю «Хто буде п’ятим президентом Чечні?». Також було зазначено, що я — заввідділу соціальної політики.

— Заввідділу? Політики? Ти?! — верещала шефиня. — Звільняйся з «Молодості»!

Але хвилювалася вона марно. У Ґапура я опублікувалася зовсім безкоштовно — щоб підтримати його дітище. Як з’ясувалося, Царицю Ґапур не покликав до себе в штат.

Дісталося й іншій кореспондентці — Ельзі.

— Тебе теж звільню! — кричала їй, блискаючи очима, Цариця. — Ти теж зазначена в новій газеті!

Ельза сумно мовчала, а я сказала:

— Нічого не вийде! Не верещи!

Пішла до Ґапура, і ми сиділи й розмовляли про несправедливість. Він повідомив, що Аланів тато, незважаючи на двадцятирічну дружбу, чинить йому підступи, а я зовсім і не здивувалась: людей псує заздрість!

Думала позичити в Білочки з газети «Плюс» грошей до зарплатні, але вона поскаржилася, що фінанси співають романси. Вона гарна жінка і потай продовжує зі мною спілкуватись, попри заборону керівництва.

Ще я заходила до Байсарі. Її не було. А редактор її журналу дозволив мені посидіти за комп’ютером!!! Я ніколи не працювала за комп’ютером, і він учив мене, як відкривати сторінку Word і зберігати файл. Набирала я дуже повільно — не могла розібратися, де яка літера на клавіатурі. Він терпляче пояснював мені, що робити. Дякую!

Дорогою додому я зустріла Мілану та її чоловіка. Турпулханови подарували мені чорно-білий плакат, зроблений на принтері, — афішу свого концерту — і підвезли мене додому. Щоправда, старенька машина заглухла рівно за зупинку. Але все одно дякую! Дай Аллах, щоб у цих людей було все добре! Вони заслуговують на це!

Сьогодні в рідній газеті видали зарплату за два дні 150 р. і гонорар 700 р. Судячи з усього, вважається, що цим я зможу прогодувати себе й матір цілий місяць? Це — наш єдиний дохід.