Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Міліціонери вискочили з машини й заштовхали його туди. Потім привезли у відділок, де били, катували. У результаті відрізали вухо ножем. Через якийсь час відпустили, не висунувши жодних звинувачень. У людей остаточно з’їхав дах. Інакше це й пояснити неможливо.

Дід, якого, до слова, ми з мамою знаємо, тепер, виходячи надвір, весь час озирається і намагається не розмовляти з міліцією ні про що.

У центрі міста була стрілянина. Підірвали БТР.

А рідна «Молодість» гриміла скандалом! Але цього разу сварка ніяк не стосувалася мене. Цариця, загорнута у величезну шаль, кричала на працівників: Совґат, Фриду, Магомеда та інших.

— Ідіоти! Кретини! Ви купилися на квіточки й пиріжечки Професора?! Та як ви сміли пустити Професора до мого комп’ютера?! Чому він зібрав на мене компромат під час моєї відсутності?! А ви знали й мовчали! Зрадники мені не потрібні! Звільню! Беріть ручку й папір — пишіть заяву за власним бажанням! Думали, я не дізнаюся про зраду?! Я покараю вас жорстоко!

Дівчата голосно ридали. Виявляється, в Цариці був на неї ж, у її комп’ютері, компромат!

Мою персональну надбавку до зарплати (цілих 1500 р.) мені давно ніхто не платить. Може, щось іще?! Пір’ячко на писку, як кажуть?

Було жаль співробітницю Саміру — від погроз шефині з нею зробилась істерика. Вона багато працює, допомагає своїй родині. Саміра боялася звільнення більше за всіх, тому що її батьки бідні й сильно хворіють. Вона єдиний добувач у родині: якщо вона втратить роботу, старі помруть із голоду. Дівчина дрібно тремтіла і плакала. Просила помилувати.

Я сиділа в редакції. На мене ніхто не звертав уваги. Усі були зайняті розбірками. Про роботу забули.

P. S. Який спритний Професор! Він вирішив хитрістю повернути газету собі, а колектив потай підтримав його. Він набагато ліберальніший. Цариця — деспот. Нехай Професор повернеться!

П.

Учора ввечері в мене піднялася температура до 40º. Почалася блювота. Може, інфекція в неочищеній воді? Я була при смерті. Лягла на підлогу, тому що на підлозі легше, ніж на ліжку. Спочатку кричала від болю, потім занурилась у стан, коли вже не розуміла, що зі мною. Шлунок горів вогнем. Мама нічим допомогти не могла. Немає телефонів! Неможливо викликати «швидку допомогу». Ми живемо в «чорній дірі», де немає ніякої цивілізації.

Мама бігала до сусідів-чеченців: вони помолилися за мене і дали попити води з молитвою. Так я пролежала до ранку — на підлозі, під стрілянину з автоматів за вікнами. Чомусь у моторошному маренні я пояснювала комусь Невидимому, що не можу померти зараз.

— Чому? — питав прохолодний сріблястий голос. — Тобі було не досить випробувань? Що ти хочеш зрозуміти?

У відповідь я починала говорити (подумки), що я винна гроші: журналістці Айзан 1000 р. і Білочці 100 р., які позичала на їжу. Я обов’язково мушу віддати борги!

Уранці температура впала до 38º, я стала вирізняти обличчя мами, яка заснула поруч, спершись на спинку стільця. Плямиста кішка Карина сиділа неподалік. Вона уважно стежила за мною. Побачивши, що я ожила, Карина стала мурчати й тертись. Зараз мені вже краще.

Їсти вдома немає чого: мені воно, звісно, ні до чого, я навіть воду ледве п’ю. А от мама й кішки виглядають не дуже. Їм би хліба! Стеля кружляє.

Хочу повідомити, що керівник Школи кореспондентів, де я навчалась, не відправив таких відмінників, як я, за кордон. На моє питання: «Як це розуміти?!» — відповів:

— Я сам знаю, хто має відвідувати Італію та Францію!

П.