Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Оскільки ні мені, ні мамі харчуватися немає чим, ми пішли в гості. Є така традиція: немає їжі у твоїй оселі, піди до друга. Ми пішли до Лейли з «Автобази». Лейла пригостила супом і таким смачним сиром, про який ми довго й марно мріяли!

Дорогою назад ми зустріли матір дівчинки Хеди. Мати поетки повідомила:

— Рамзан Кадиров купив моїй дівчинці дорогий телефон і сережки з діамантами! Ми поїдемо відпочивати в Москву до 1 вересня! Коли повернемось, дамо інтерв’ю.

Бачила Айзан. Вона щосили вмовляла мене розповісти про війну, про мирних жителів — на камеру. Говорила, що передасть плівку куди слід.

Книжка, яку я виявила в Байсарі, ввела мене в ступор. Було так: я прийшла до Байсарі, і та, залишивши мене саму в редакції, пішла у справах. На столі лежала книжка про чеченську війну. Не було чого робити, я відкрила її — і обімліла: нічого гіршого в моральному плані я ще не читала! Як можна таке друкувати?! Ахінея настільки перемішана з явною брехнею і тонкою правдою, що цей каламбур введе в оману будь-якого читача!

Нескінченні історії про героїзм, коли кілька російських солдатів були в контактному бою з безліччю бойовиків (що саме по собі смішне і є неправдою). У таке можуть повірити тільки ті, хто ніколи не жив у ЧР!

Я свідчу, що в 2000 р., коли російські частини штурмували багатоповерхові будинки на вулиці Іподромній, було так: солдати, захопивши цю територію, неймовірно дивувались, розпитуючи місцевих дітей:

— Невже нашу військову частину за шість транспортних зупинок два місяці тримали всього четверо бойовиків?! З однією переносною гарматою? Вони стріляли з різних точок?! А ми цілий місяць думали, що тут армія терористів!

Зараз я можу знайти свідків тієї розмови, і діти, які повідомили про це солдатів, — не чеченці. Це юні росіяни, народжені в Ґрозному! Але мине час… Люди губляться.

І в нашому районі було так само: двоє-троє бойовиків своєю неймовірною хоробрістю тримали в страху цілі частини російських військових. Тому історії про «героїзм» російських військ викликають у кращому разі глузливу посмішку.

Далі в цій книжці показані фото: напівроздягнені трупи людей. Навіщо роздягати людину, якщо ви її вже вбили? Спеціально, щоб принизити мертвого? Робиться це від мерзенності! Мабуть, при цьому можна вигукувати: «Вони — погані!» Але якщо ти чиниш так, то ти анітрохи не кращий. Найгірше — підписи. Під фото, де зображений старий чеченець, який сперся на паркан, ставши мало не на шпагат, і його при цьому обшукують російські військові, підпис: «Затриманий без паспорта!» Під іншим фото, де лежить убитий молодий чеченець, напис: «Убили. Шкода, що не Басаєв!» Але більш цинічного підпису взагалі годі собі уявити — на фото жінки й діти Чечні: «Вони дочекалися своїх визволителів — Російську армію!»

Нікого ми тут не чекали, і нічого було сунутись: усі жили мирно, доки війна не знесла дах; тепер усі одне одного ненавидять!

Також у цій книжці заохочується підлість. Розповідається історія про російського капітана. Капітан загинув у Чечні. Перед смертю він попрохав начальника передати лист дівчині, яку кохав. Начальник пішов був виконувати доручення, але, довідавшись, що дівчина вийшла заміж, подумав: «Пусте!» — і лист не віддав. Не виконав прохання померлої людини! Залишив лист собі! А потім долучив до цієї книжки. Я всією душею бажаю, щоб померлий російський капітан прямо з того світу дав по шиї такому «помічникові»!

Подумала й вирішила, що моя правда нікому не потрібна! Та й кому вона може бути потрібна в цьому світі? Де на кожному кроці неправда, мерзота й жорстокість? І плавно переходжу до останніх подій. У дворі Байсарі, на вулиці Рози, живе самотня добра бабуся Ліля. У неї в роду є вірмени та росіяни. Але місцеве населення зараховує її саме до росіян, що означає — смерть.

Моїй мамі якось було погано з серцем біля її під’їзду, і вона мою маму врятувала — дала води й ліків. Бабуся боїться сусідів. Через квартиру їй неодноразово погрожували. Тричі кидалися душити зашморгом, але їй удавалося вирватись. Сусіди били її, обкрадали.

Вона не хоче до ґрозненського будинку престарілих — там тяжкі побутові умови. Бабуся хоче дожити віку у своїй квартирі, але не може одержати пенсію — у неї немає паспорта. Він згорів у війну. Живе милостинею. Байсарі, довідавшись про бабусю, сказала, що в неї є зв’язки і вона допоможе!

— Я доб’юся, щоб старій жінці дали паспорт, — пообіцяла Байсарі. — Можливо, відправлю її до московського пансіонату. У неї буде пенсія. Бабуся нікому не довіряє, крім тебе. Довідайся, які документи в неї залишились, і передай дані мені. Я носила їй їжу, випитувала, але мені вона не каже.

Я не вірю людям. Але вибору немає. Як іще допомогти нещасній жінці? Адже без документів вона не зможе виїхати, не зможе одержувати пенсію. Прийшла з мамою до бабусі. Убогість. Голод. Але вона пригостила мене апельсином — їй хтось подав його з милості на Центральному ринку. Я принесла їй хліба та риби. Ліля розповіла про себе. Голос її був схожий на струну, що дзвенить по-дитячому чарівно:

— Я була медсестрою в 1941-му. Війна, фашисти. Брат загинув на фронті. Я сильно застудилася. Дітей не було потім, а так хотілось… Одного разу я пішла до циганки. Це було п’ятдесят років тому. Ворожка розклала карти й наворожила мені, що вийду я заміж і буду щаслива. Але чоловік помре раніше за мене. Сказала, що і як буде. Усе збулося до останнього слова! Але найстрашніше, що ворожка повідомила мене: помру я не своєю смертю. Уб’ють мене задля зиску, через житло!

Я і мама порадили їй якнайшвидше виїхати з Чечні — адже тут небезпечно перебувати одній. А для цього потрібний паспорт. Бабуся, довірившись, дала своє посвідчення особи: