Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Я не брехуха! — верещала Морґана, мов кішка, яку схопили за хвіст. — Я нікому не говорила, що ти «повія, маєш двійко дітей від бойовика»!

Тоді я спокійно повідомила, що в мене справді немає дітей і ніколи не було чоловіка, зате є касета в диктофоні, і навіть запропонувала її разом послухати.

Із записів магнітофонної касети стало зрозуміло, що Морґана цей безсоромний наклеп поширює не тільки в нашій газеті, але ще й у газеті «Известия», розташованій за рогом.

Цариця спробувала виштовхати мене з редакції силоміць, на ходу покрикуючи:

— На диктофон нас записуєш, сволото?! Я тобі покажу!

Але мама, яка чекала мене надворі, не розгубилась. Почувши галас, вона забігла на допомогу і встигла сказати про націоналістичні настрої в редакції, наклепи та махінації з зарплатнею, а також про те, що треба про це повідомити в уряд.

Після цього настала гнітюча тиша, а потім усі присутні стрімголов розбіглися хто куди. Ми, зрозумівши, що більше ніхто не сперечається, теж пішли.

Були в Лейли. Вона пригостила нас смачним борщем.

У п’ятницю, 19 березня, до нас у Школу кореспондентів прийшов фотограф Емзиф, добрий знайомий Морґани й Цариці. Мала бути загальна фотографія до величезної статті про нашу школу та її видатних випускників. Усі дівчата-чеченки, які навчаються на кореспондентів, були без хусток! Навіть легкі косинки не прикрашали їхніх гарних зачісок. Лише я, як зазвичай, сиділа у великій хустці.

— Я в хустці нікого не фотографуватиму! — відразу заявив Емзиф. — У нас тут Європа!

— А я її не зніму! — сказала я.

— Отже, на фотографії школи тебе не буде!

Але я хустку так і не зняла. Просто мене не буде на їхній фотографії. Адже я Чечні — невизнана дочка.

Мені в ніч на 20 березня наснився сон.

Я опинилась у Єгипті, всередині Піраміди. Там є саркофаг. У ньому я опам’яталась. Я лежала й відчувала, як небаченої сили енергія проходить крізь мене. У мене розкрився лоб (у якийсь момент я спостерігала своє тіло збоку), і всередину, скручуючись спіраллю, ввійшло біле світло. Це повторилося двічі.

Після цього я опинилася зовсім в іншому місці. Навколо були долини й пагорби, ледь проросла зелена трава. Я стояла в білосніжній туніці на підвищенні.

Худенький юнак в одязі, який носили на Русі в XV–XVI століттях, з’явився й уклонився мені. Юнак мав довге волосся й вигляд пастуха або землероба.

— Ти повинна зробити вибір, — сказав він.

Після цих слів він поклав біля моїх ніг чотири стріли. Кожна з них указувала напрямок сторін світу: Північ, Південь, Захід, Схід.

Спочатку я була схильна обрати Схід, але, трохи повагавшись, вибрала Північ.