Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Щойно я спитала, в чому моя провина, мені прокричали, щоб я забиралась. Але я відповіла:

— Нікуди я не заберусь. Я вчусь на червоний диплом. Прошу його віддати!

Голова болить. Температурю.

Учора я і мама, оскільки нам серйозно натякнули, що час би виїхати з чужої квартири, пішли до чиновника з уряду. За законом людей, чиє житло перетворилося на руїни, розміщують у ПТРах (пунктах тимчасового розміщення). Там суцільне пекло: поширені крадіжки, немає вигод, але хоч якийсь дах над головою. Зазвичай ПТРи розташовуються в будівлях старих розбитих шкіл або гуртожитків.

Ми теж пішли прохати кімнатку в ПТРі. Дорога видалася важкою: багато кілометрів пішки, по вибоїнах. На транспорт коштів немає. Адресу високопосадовця з уряду нам тайкома дав Азиз, друг мого покійного дідуся. Вулиця, куди в результаті тривалої подорожі ми потрапили, всуціль складалася з приватного сектора. Її будиночки, малі й зруйновані, дивилися на нас провалами вікон через згорілі паркани, які ще й частково завалились. Однак будинок чиновника ми з мамою впізнали відразу. Це був палац на кілька поверхів із фонтаном у дворі!

Ми стояли й дивилися в чотири ока, не розуміючи, чи в Ґрозному ми?! У місті, де руїни — спільні житла і немає в крані питної води багато років? Чи ми дивимося на гравюру голландського художника, що раптово проявилась у вигляді реальності? Але це була реальність! Ми акуратно зазирнули в щілину височенного паркана: крім фонтана, у дворі будинку-палацу стояли клітки, як для звірів у зоопарку. Дивна думка відвідала водночас мене й маму: у таких клітках бандити тримають заручників або рабів. Хоча, найімовірніше, в державного чиновника все ж таки планувався вдома зоопарк!

Хвилюючись, чи підемо звідти живими, ми несміливо постукали в браму. Самого господаря не виявилось. Вийшов його син років двадцяти і, дізнавшись про мету нашого візиту, не пустив за поріг. Показавши на ріг особняка, він сумно повідомив, що їхня родина постраждала у війну і не має коштів закрити край даху на другому поверсі, а також остаточно розібратися з ландшафтним дизайном.

— З кімнаткою в ПТРі допомогти не можемо. Самі шукайте, як жити й де! Ми ось теж нещасні. Постраждали від війни, — сказав синочок. — І тата мого не турбуйте. Він і так для Чечні старається! Працює!

Друга дружина міліціонера заявила, що збирається пристрелити дворового пса Батона, побачивши, що ми його годуємо. Як на зло, Анкел Бенс виїхав у справах. Хто заступиться за Батона?

П.

З 26 квітня в Школі кореспондентів іспити поставили щодня. Це нормально?

Захворіла старенька сусідка Василівна — я роблю їй уколи. Інші сусіди ставляться до неї з ненавистю і мені виговорюють за «допомогу росіянці, якій однаково треба здохнути». Василівна заповіла свою квартиру чеченській родині, щоб її не вбили інші. Але ці люди навіть не купують хліба й не приносять інвалідці ліки. Усе їй доводиться робити самій, зате таким учинком вона зберегла життя.

На новому місці мешкання ніхто не знає мого справжнього імені. Ніхто! Усі вважають, що мене звати Фатима, інакше давно б прибили, незважаючи на скромний одяг і хустку. Ненависть за національними та релігійними ознаками робить людей неадекватними. Я так звикла до імені Фатима у дворі, що на Поліну вже не зразу відгукуюсь у редакції.

Мені дуже подобається благородна й порядна жінка Василівна. Намагаюся заступатись за неї в міру можливості. Вона інвалід дитинства. Василівна — велика любителька книжок. Вона подарувала мені на пам’ять зібрання творів чудового автора Ериха Марії Ремарка. У нас із нею одна улюблена книга на двох — «Життя в борг»!

P. S. Мені поремонтували два зуби, щоб було чим жувати, але грошей на їжу не лишилося.

— Немає у світі досконалості, — говорив Маленькому Принцу Лис у книжці А. Екзюпері.

Як він був правий!

P. P. S. Є радісна новина: опублікували мої вірші в журналі «Вай».

Байсарі обіцяла допомогти матеріально, говорила, на це є кошти фонду, але поки що все тільки слова, слова, слова.

П.