Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

P. S. Сьогодні дощ. Ми нікуди не пішли. Які, до біса, вибори? Усі й так знають, хто президент. У цій країні можна не обтяжувати себе голосуванням.

Привіт!

Сьогодні я зустріла старого друга мого дідуся. Колись, у далекі роки радянської влади, Азиз працював головним редактором однієї з ґрозненських газет. І мій дідусь, і Азиз були завзятими сперечальниками. Часто вони не сходилися в думках щодо виправлень тієї чи іншої статті і прямо в редакції влаштовували бійки. Дідусь Анатолій був непоганим боксером, і худенькому чеченцеві Азизу часто доводилось поступатися донському козакові.

— Я пам’ятаю твого діда! Ми билися майже щодня! Ох і діставав же я, — радісно сказав старий Азиз. — Які гарні були часи! Ми були молоді, і в республіці був мир!

Мені стало радісно, що літній пан із такою приємністю говорить про старого друга. З’ясувалося, що нині Азиз працює в приймальні уряду. Він відразу вирішив допомогти мені з роботою, пообіцяв познайомити з керівництвом нового каналу ТБ, який відкривається в Ґрозному. Також Азиз узяв мою заяву на ім’я А. Кадирова про наше тяжке становище і обіцяв передати у відповідний відділ.

Удома ні грошей, ні їжі. Причому цього разу грошей немає навіть одного рубля. Сидимо без хліба. Хоч би дали зарплату!

Мені виповнилося 19 років!

Оскільки в нас немає навіть пакетика з чаєм, щоб випити його без цукру, ми сьогодні встали о 6.00 ранку й подалися на Північний базар.

Сусід Джамалай продавав деталі для машин в одному ряду крамарів, ми ж в іншому стояли з залишками книжок. Із домашньої бібліотеки, незважаючи на всі війни та руйнування, збереглися дивом два томи історика Карамзіна, які придбав іще в СРСР в антикварній крамниці мій дідусь. Колись у десятитисячній домашній бібліотеці дідуся Анатолія було дванадцять томів Карамзіна «Історія Держави Російської», виданої в XIX столітті. Я читала їх дитиною. Перечитувала в ранній юності, під бомбами!

А тепер ми з мамою, щоб не померти від голоду, продали ці два томи за 500 р. якомусь чеченцеві, який прийшов на Північний базар і побачив реліквію нашої родини.

— Я продам їх у Москві й зароблю! — повідомив нас незнаний покупець, але нам було однаково.

— Ми купимо хліба й картоплі, — сказала сумна мама. — Книг шкода. Вони — пам’ять про мого батька та наш дім.

Більше ми нічого не продали. Решта товару — нікому не потрібний мотлох.

Коли зібралися йти, зненацька підбіг Вегетаріанець і, дізнавшись про день народження, квапливо сунув зраділим бабусям поруч по 50 р., а мені подарував 300 р. зі словами «Заради Всевишнього», після чого так само квапливо втік.

Я народилась у день весняного рівнодення 20 березня. Пологи в мами були важкі.

— Найбільше я хотіла спати, — згадує мама. — Але не виходило. І раптом сон… Немов із повітря, виник високий старий у довгому білому плащі. Він був схожий на мудреця або чарівника. Голову його прикрашав тюрбан, а в руках він тримав чашу. Чаша повільно наповнювалася чистою водою. Наповнену, він простягнув її мені і сказав:

— Випий!

Я взяла в руки чашу й отямилась: у цей момент ти ризикнула з’явитися на світ.

Знову скандал у рідній газеті!

Цариця й Морґана кричали, що не пліткували. Пообіцяли, що подадуть на мене до суду за наклеп.