Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Сірий кіт — великий, гладенький, із прищуленими вухами та сильними лапами — живе на четвертому поверсі, а Рудий кіт — пухнастий, хитрий, схожий на солодку вату — живе на другому. Битися вони вирішили на нашому, третьому поверсі, страшно завиваючи й кусаючись.

Рудий кіт кинувся першим, люто розмахуючи лапами, але — схибив й упав. Сірий кіт Чувирли не розгубився і, підім’явши його під себе, заходився з насолодою дубасити. На котячі крики вибіг увесь під’їзд, і люди побачили, що «міліцейський» вихованець обкакався від страху. Причому напаскудив він не тільки на нашому поверсі — він залишив слід у всьому під’їзді! Друга дружина міліціонера, внюхавши «презент», стала репетувати, що я і мама (!) повинні мити під’їзд.

— Зовсім знахабніла! — обурилась моя мама. Однак, упіймавши «міліцейського» Рудого, стала купати його в тазі. Він увесь забруднився у своєму «страху».

— Хто під’їзд найчастіше прибирає? Ми! — сказала я. — За своїм котом, будьте ласкаві, приберіть самі! Відірвіть зад від дивана!

Друга дружина міліціонера, гладка й нахабна чеченка, під дружний вереск сусідів закричала:

— Нічого я не робитиму! Я покажу, хто тут хазяїн! Ви, російські тварюки, прибирайте!

Я спитала чеченською мовою, кого це вона вважає росіянами?! На що друга дружина прокричала, що моя мати — росіянка, а живі ми лише тому, що в мого батька в роду — чеченці, і тому, що мене звати Фатима.

Далі сварка почалася з новою силою: прибігли сусіди з двох інших під’їздів нашого будинку і, розділившись у думках, кому ж слід прибирати — «російським слугам» чи хазяйці кота, верещали дедалі сильніше. Не тільки жінки брали участь у суперечці, але й чоловіки. До рукопашної сутички було недалеко. Я, розлютившись, ув’язалась у скандал і голосно кричала про дегенератів, які мене оточують, бруднуль і брехунів (про всяк випадок тримаючи в руках здоровенну арматуру, завбачливо принесену з городу для оборони).

Друга дружина міліціонера, у гніві за невиконання її наказів, пригрозила вбити нас і наших кішок, голосно заявивши присутнім, що наша кицька Карина — «нечиста сила»! Місцеві вірять у чаклунство, багато хто сам ним не гидує, тому на їхніх обличчях застиг непідробний жах, коли вони почули аж таку неперевершену ахінею.

— Вони врятували кішку, яка жила в російських солдатів на «Вишці»! — верещала друга дружина, остаточно впавши в істерику. — Плямисту кішку Карину треба вбити! Це — «російська» кішка! У неї вселились чорти, і вона літає повітрям! Я сама це бачила! Уб’ємо! Уб’ємо! Будуть заважати оці… (про нас) — їх теж! Вони — йоги! Вони пов’язані з кішкою, яка літає повітрям!

— Так чого ж кішка Карина не злетіла з «Вишки», коли російські солдати забули її там? Чому вона кричала шість днів? Чому її рятували моя мама та сусід із першого поверху?! — голосно сказала я, гарячково міркуючи, що арматурою тепер навряд чи вдасться захиститись. Народ, мов отямившись від моїх слів, недовірливо подивився на другу дружину міліціонера. Почулися здивовані вигуки:

— Кішка не злетіла?!

— Шайтани? Чорти?

— А чому не злетіла кішка?!

— Хто ж бреше?

Мама не розгубилась і, схопивши Коран, звернулася до присутніх:

— Хто з вас може покласти руку на оцю книгу й поклястися, що сказане другою дружиною міліціонера — правда? Може, хтось скаже, що хоч раз наша кішка нагидила в спільному під’їзді? Або хтось може звинуватити кішку в чаклунстві?

Правовірні, побачивши Зелену книгу, кинулися навтіки, як від ладану, і буквально за кілька хвилин уже не було нікого: в усіх знайшлися термінові, невідкладні справи. Друга дружина, схопивши викупаного Рудого кота, мовчки прошмигнула у свою квартиру. Дітей і підлітків позатягали додому батьки. Лишилися тільки я з арматурою в руках, наче давній воїн із мечем, мама з Кораном та кішки Карина і Смугастик, які притискалися до ніг.

Купи в під’їзді лежать і смердять! Усі нюхають — ніхто не прибирає.

Ніч. Моя мама прибрала наш під’їзд, голосно сказавши на весь двір, що кіт не винний, що виріс боягузом у родині міліціонера, а міліціонер винен, що дружина в нього — ледарка.