Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Але вже дорослою вона змогла зробити вчинок: після пологів умирала її близька родичка, і вона раптом зрозуміла, що хтось мусить загинути — або молода жінка, або новонароджена дитина. Тоді Ліана зайшла до новонародженого і сказала:

— Я не віддам свою дорогу родичку N!

Дитина години дві по тому померла. Молодій жінці раптово (вона була у вкрай важкому стані) стало краще. Отака неймовірна і страхітлива історія, яку розповіла сама Ліана.

Бачила поета У. Яричева. Він узяв мій вірш, написаний на музику танго. Його друг хоче співати пісню.

Днями одержала зарплатню. Кинулась і розцілувала бухгалтера, жінку п’ятдесятьох років. Яка я щаслива: можна купити їжу та ліки!!!

Бачила в журналі «Вай» Інала. Він у своєму репертуарі — хоче сподобатись і водночас вередує. Ми говорили про всезагальну свідомість.

— Трава під ногами, земля, з якої ростуть дерева, — наші предки, а наші тіла стануть ґрунтом для нащадків, — сказала я.

Але він мені не повірив. Або зробив вигляд.

Потім я мандрувала до Національної бібліотеки, тієї самої, що є спадкоємицею ґрозненської бібліотеки ім. Чехова. У ній працюють освічені та виховані жінки. Дружу з однією з них. Її звати Зура. Ця жінка — чеченка, дочка відомого письменника Берсанова. Вона з дитинства любила книжки й прийшла працювати в бібліотеку зовсім юною дівчиною 1971 року. Ми розмовляємо з нею на різні теми: вона по-материнськи жаліє мене, дає поради. Зура — чудовий знавець літератури, і мені ніколи не буває нудно!

Ще я в бібліотеці несподівано натрапила на Дракошу. Він брав додому книжки з філософії та медицини. Дракоша зрадів, засяяв і став розповідати мені про новий напрям у магії.

Вступила до Школи кореспондентів. Поєдную з інститутом. Викладатимуть в нас люди, які працюють у міністерствах Чечні, та педагоги вищих навчальних закладів.

Інал, літній чеченець, працівник журналу «Вай», поводиться двозначно й часом зовсім безглуздо. Питав, наприклад, чи подобаються мені дівчата. Я спитала, чому його відвідують фантазії подібного штибу, а він відповів, що так йому здалося, коли він прочитав одне з моїх оповідань. Каже, що взагалі весь час думає про мене і йому цікаво, як я можу жити чистим життям, не зустрічаючись ні з ким. Його це дивує і, як він сам зізнався, дуже ображає! На що я відповіла, що книжки замінюють мені спілкування з людьми. А фантазії літнього пана, яким він є, мене зовсім не цікавлять.

Далі я зачитувала свої афоризми в редакції журналу «Вай», і він (знаменитий письменник) раптом запропонував один із них у мене купити! За гроші! Від подиву я витріщила очі й сказала:

— Дарую!

Ще ніколи мої афоризми не купували, як яблука. Ось трохи тобі, Щоденнику, моїх творінь:

Ділячись обідом, не ділись ідеями. Обід перетравиться — ідею можуть украсти.

Зірвавши квітку, ми вбили її.

Бажання грошей — не жадібність. Це лише пошук розради.

Був теракт у Тушині, в м. Москві, на початку липня. Дві чеченки підірвали себе на рок-фестивалі. Загинули самі й убили людей.

Ще одна чеченка пізніше здалась. Її ім’я Зарема. Вона вирішила, що не зможе просто піти й підірвати людей. Гадаю, це був болісний вибір: вибухнути молодою й загинути чи гнити в російській в’язниці. Зрозуміло, що ніхто її не помилує, а швидше за все, ще й «вибиватимуть» зізнання, імена тих, кого вона знає.