Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Була відразу в трьох школах — брала інтерв’ю про приготування до нового навчального року. Сама подумую влаштуватися ще на півставки — викладати.

Таїса знову вирішила водити до нас малу доньку. Їй уже три роки. На гонорари купила собі трохи нового одягу.

Продовжую дивуватися своїй редакції. Працівник газети, який вирішує, чи публікувати матеріал, зненацька розгнівався, побачивши мою статтю про родину Пушкіна, подану в розділ «Культура»:

— Який стосунок це має до Чечні?! У Пушкіна кров арабська, мусульманська. Але його дружина… це ж просто… російська тварюка!

Я настільки сторопіла від почутого, що навіть не змогла заперечити начальникові. Забрала статтю та мовчки пішла.

Якось тьотя Лейла сказала, що я можу зібрати яблука в занедбаному саду біля приватного будинку її друзів.

Я прийшла з відром і полізла на дерево. Яблука були не дуже смачними, але з них можна було зварити компот і пити його — хоч які, а вітаміни. Але мене бентежив запах… Мерця. Роззирнувшись, я побачила, що поблизу на понівеченому й частково пробитому снарядами горищі приватного будинку лежить небіжчик у військовому одязі. Він наполовину зітлів і був страшний. От від нього і йшов цей запах!

Спершу я вирішила, що зараз утечу. Зістрибну стрімголов із дерева і просто втечу. Навіть уявила, як це зроблю: побачила свою втечу в деталях, немов це було кіно в моїй уяві. Але потім узяла себе в руки, зрозуміла, що нічого поганого померла людина зробити мені не може, набагато страшніші — живі. Вони катують, убивають і звіріють. Мертві не роблять шкоди. «Зелені тверді яблука допоможуть вижити. Вони не винні, що людей поглинула війна», — подумалось мені, і я позбирала яблука з усіх гілок. Помолилася за душу нещасного і пішла.

Людей у тому дворі немає. Ніхто там не живе. І небіжчика котрий рік не ховають.

Що буде з рідною газетою, невідомо. Раніше всі газети підпорядковувались Міністерству преси, де всім заправляв Ґантамиров, найвідоміший прихильник Москви. Тепер усе захопили люди Ахмата Кадирова. Вони в чорних майках, на яких зображений їхній лідер, і з автоматами в руках. Ґантамиров утік із Міністерства преси, коли вони туди ввірвались.

Усі газети бояться: не знають, кого нова влада залишить, а кого закриють. Новий військовий підрозділ «кадировців» — так їх тут називають — складається з сільських кремезних хлопців-бороданів з автоматами, які зовсім некеровані й нічого не бояться.

Один із представників нової влади, з автоматом у руках, перегородив мені вхід до газети «Молодість» і не давав пройти. Умовляння не допомагали ні російською мовою, ні чеченською. Він мене не відпускав, говорячи, що я з ним зараз кудись відправлюсь. Ні мій цілком скромний вигляд у довгій одежі, ні велика хустка на голові не справили на чоловіка з автоматом жодного враження.

Місцеві міліціонери, які охороняють проспект міста, завбачливо відвернулись, а працівники моєї газети ще й шторку запнули на вікні, усім своїм виглядом показуючи лояльність до нової влади. Визволив мене дорослий чоловік, давній працівник міністерства на ім’я Муса. Я трохи знаю його, тому що допомагала йому редагувати вірші. Муса сказав, що я — дочка його брата і мені негайно час додому.

— Ах ти, неробо! — навмисно гучно закричав Муса. — Де ти ходиш?! Негайно йди додому, ледарко! Я скажу братові, яка його дочка неслухняна.

І поки «кадировець» ошелешено витріщав очі, Муса, підхопивши мене за лікоть і голосно вигукуючи чеченською мовою нотації, зумів завести мене за ріг будинку, звідки ми кинулись бігти, як зайці. «Кадировець» був набагато молодшим і, попри свою зухвалість, вихований по-східному. Тому старшій людині поступився. Не став нас переслідувати.

Яка я була вдячна Мусі! Він провів мене до автобусної зупинки й попередив, щоб я була обережнішою.

П.

У газеті бардак! Алан, заступник шефа, знахабнів і, як я підозрюю, приховує частину моїх гонорарів. Газета державна, на неї виділяються гроші. Шеф, заступник і бухгалтер їх ділять. Замість заявлених семи журналістів у штаті насправді троє. Їх випускають під різними прізвищами. Наклад газети має розповсюджуватись безкоштовно, але тут теж хитрість — він здебільшого просто знищується. Гроші кореспондентам нараховують абияк. Так, щоб величезна частина діставалася зовсім не тим, на кому все тримається.

Потрібно змінювати роботу. Але як?! У Чечні всі робочі місця продаються або даються по блату родичам. Знайти заробіток чесним шляхом складно. Багато старих і молодих просять милостиню з простягненою рукою біля Центрального ринку і на «Мінутці».

Колись у моєму дитинстві на «Мінутці» була найкрасивіша площа Ґрозного. Сьогодні панорама сумна: скелети згорілих будинків, гори плит і заліза.