Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

І усміхаються чарівно з хіджаба.

— Дайте флакончик справжніх ліків!

Купила, випила, і така в мене почалася блювота. От сиджу й думаю: може, вони переплутали флакончик?!

Поліна-Будур

Несподівано до нас з’явилася Таїса і прямо під час моєї сесії попросила нас виїхати з квартири! Ми повинні знайти інше житло.

Удома у зв’язку з заробітками в газеті є 700 р. Хто пустить до себе? Безкоштовно — ніхто. Та й за плату навряд чи хтось ризикне. Адже нами потрібно опікуватись як людьми з російським прізвищем, і можна отримати від своїх за це. Люди навколо бояться ризикувати.

З Іналом я побачилась, коли ходила до редакції «Вай». Ми поговорили про бачення на відстані. Збіглося на 90 %. Він був здивований і не хотів мене відпускати, усе говорив і говорив. Я уявлення не маю, де він живе, але розповіла йому про меблі в його будинку, про дружину, сина, про телевізор і навіть про передачу, яку вони дивилися. Не збігся тільки колір одягу.

Інал був захоплений бесідою, але ненависть за національною ознакою проскакувала все одно, хоч як він намагався зовні бути толерантним. Мені це швидко набридло, і я пішла у своїх справах.

Снився сон. Хтось Невидимий сказав мені:

— Є вимір, паралельний вашому світу. Другий. Смерті немає. Тому померлі не розуміють, коли ви вважаєте їх мертвими. Вони продовжують жити! Багато з них мають вибір місця перебування, і вони нікуди не хочуть іти. Вони залишаються жити у своїх домівках, вони разом із живими подорожують літаками та їздять транспортом — хоч і не потребують цього. Вони сидять за столом зі своїми родичами, коли ті їдять, вони сплять у своїх ліжках, хоча ви не бачите їх. Люди твого виміру — сліпі! Не говоріть на вбитих «мертві», тому що вони живі! Вони так само гуляють улюбленим містом і складають вірші. Але їх не видно вам.

Потім я вві сні побачила їх. Діти розповіли мені:

— Нас убили злі люди під час війни, але ми так любимо маму, що, поки вона жива, ми нікуди не підемо. Ми щовечора вдома. Ми молимося разом із нею і плачемо, коли вона говорить про нас.

— Вони обрали цей шлях. Вони бачать вас, вони заходять усюди, і немає їм перешкод, — сказав невидимий голос.

Я прокинулась. І подумалося мені, туди потрапили тьотя Мар’ям і батько моєї подруги Хави — Султан. Адже в снах вони завжди повторюють: «Ми не помирали».

Поліна-Нейши

Сьогодні я побачила дивовижного чоловіка. Мене вразила його хоробрість! Він ішов сам, у відповідному до його віри одязі, зовсім спокійно через натовп. Я подумала, що люди, які збожеволіли від ненависті, можуть кинутись і розтерзати його, але рішучий крок і могутність погляду робили цю людину невразливою! Вочевидь, він віддав свою долю на волю Бога, тому що був без будь-якої зброї. Прямував цей чоловік у бік напівзруйнованого православного храму. Це був християнський священик-росіянин!

Я вдома. Склала всі іспити в інституті.

Дочка Джамалая, юна дівчина, сьогодні виходить заміж. Її віддають за чеченця, який живе в Центральній Росії. Вона муситиме виїхати з Чечні. За місцевим звичаєм, перших півроку їй не дозволять побачитися з матір’ю.

Дочка Джамалая — домашня дівчина. Я бачу її за роботою, щойно прокидається сонце. Увечері, коли зорі заповнюють небо, вона все ще знаходить собі хатні справи. Купає та чистить корів, мете двір, працює на городі.

Родина Джамалая живе не в нашому дворі, де багатоповерхові будинки-коробки, а в приватному секторі, поряд із родиною Зайчика.