Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Правда написана лише в неофіційних джерелах. Були якісь таємні навчання. Щось пішло не так.

У кишені загиблого капітан-лейтенанта, Дмитрія, знайшли передсмертну записку. Ось частина тексту, яку офіційно озвучили: «13.15. Весь особовий склад із шостого, сьомого та восьмого відсіків перейшов у дев’ятий. Нас тут 23 людини. Ми прийняли це рішення в результаті трощі. Ніхто з нас не може піднятися нагору».

Стукіт про допомогу виявив екіпаж крейсера «Пьотр Великий», який прибув на місце аварії. Проте наша влада вперто відмовлялась від допомоги іноземних рятувальників, стверджуючи, що на підводному човні «Курськ» моряки все одно мертві. Коли все ж таки прийняли допомогу, стукіт на човні «Курськ» справді припинився.

У моїй редакції поводяться нещиро, і, з усього видно, працювати мені там недовго.

У газетах, де я працюю поза штатом, стосунки кращі. Ми рідше бачимось, і я менше знаю про внутрішні правила. Правда, в газеті «Плюс» повернули частину робіт, сказавши:

— Не будемо друкувати!

Одна з працівниць на прізвисько Білочка, озираючись на всі боки, щоб ніхто не почув, тихо прошепотіла:

— Через російське прізвище!

Інал у журналі «Вай» подарував 100 р. дитині. Я заходила туди з Тамілою, яку няньчу. Купила їй іграшку. Так він усе ж таки віддячив мені за афоризм, подарований йому.

Я казала письменникові про те, що всі ми існуємо в різних формах: дерева, стихії, комашки. Сивий Інал на це заявив:

— Була б ти комашкою, я посадив би тебе в коробочку й нізащо не відпустив! Годував би травинками й гладив по спинці!

Інші співробітники поважного журналу, підслухавши таке, трусилися від сміху.

Надворі темнішає. Вічні світильники ночі скоро дадуть нам світло.

Часто над будинками зависають дивні світні об’єкти. Люди навколо зі страхом шепочуть: «Джини» або «НЛО». А я не маю ані підзорної труби, ані телескопа! Що цим об’єктам треба? Спостерігають? Я їм не заздрю — тут таке можна побачити!

Вірші писати не хочеться.

Серце немов океан: безкрає, холодне і, незважаючи на незліченні морські створіння, не належить нікому. А мені так би хотілося закохатись. Щоб він був хоробрим і добрим, щоб не боявся смерті, не боявся життя, не боявся ні бідності, ні багатства. Ми б вирушили подорожувати автостопом. Весь світ належав би нам двом!

Але день помирає. Я вбила його. Скоро ніч. Я прощаюся зі скорботою в серці.

Поліна-Будур

Визирнула з балкона: сусід-чеченець придбав на ринку живого кролика. Зібрав малюків і вчив, як треба різати бідну тварину. Діти по п’ять-сім років були в захваті. Я мимоволі побачила цю «картину», тому що на балконі вішала щойно випрані в тазі речі.

Шкода кролика. Кролик був для цих людей не створінням, а їжею! Яку ще можна й мучити! Відібрати тварину я не могла — вони купили її собі до вечері. Довелося помолитися за кролика, щоб його страждання були зменшені. Убивши комара, я вже вбивця, а поїдаючи котлету, провокую вбивати ні в чому не винних тварин.