Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

У суботу ми не їздили на Північний базар. Торгувати немає чим — я не встигла взяти книжки під реалізацію.

У газеті «Молодість» устигла впіймати шефа на тому, що він видав мої вірші під чеченським прізвищем, наче їх написала якась сільська дівчинка. Я дозволяла використовувати псевдоніми на статті, але не на вірші. Довелося дати втик!

Була на літературних зборах. Кожен поважно виходив і читав вірші. Коли я прочитала свої, пролунав хор голосів, що неабияк здивували мене: місцеві поети були вражені. Але намагалися пояснити мені, що мої вірші — зовсім не мої! На думку вчених мужів, вони мов написані самим Пушкіним!

— Дорослі поети не пишуть так! Як могла це скласти ти? Дівчисько?! — лунали вигуки.

Нічого спільного з Олександром Сергійовичем у своїх віршах я не бачу, тож стала сперечатись і врешті мало не пересварилася з усіма.

Виношу вірш на твій суд, Щоденнику.

На світанні ми колись полинем,

Підспівавши птаству голосами,

У тривозі й радості дитинній

В інший світ, з новими чудесами.

Вічність усміхнеться ясно й синьо,

Ангел Смерті ніжно на порозі

Скаже: «Тихше! Не збудіть дитину,

Щоб піти спокійно бути в змозі».

Сонячні зайці стрибнуть урозтіч,

І запахне горами, лісами…

Помандруєм, тимчасові гості,

В інший світ, з новими чудесами.

Я написала цей вірш на сірниковій коробці ранньої весни. Не було аркуша.

Заступник шефа в моїй газеті, Алан, носиться з віршем, який я йому подарувала. Усім показує! За ним бігає багато дівчат, тому що він симпатичний, а чоловіків-чеченців після війни мало. Тож він неймовірно пишається собою.