Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Нещодавно біля Будинку моди підірвалася закладена під автобусом вибухівка, і загинули студенти, які їхали до інституту й університету.

Таїса, наша квартирна хазяйка, нажахано кинула товар і бігала, шукала серед мерців мене, бо подумала, що я сіла саме в той автобус. Але я того дня забула книжку й повернулася додому. Сьогодні ж я вчасно залізла в автобус № 29, і туди ж раптом зайшов Аладдин. Він поголив бороду, але залишив чорне, кольору воронового крила, довге волосся, що неслухняно в’ється, як у стародавніх мандрівників. Було видно, що він щодня займається спортом: Аладдин став набагато впевненішим у собі.

Ми перебували метрах у двох одне від одного і зустрілися поглядами. У мене до нього було надто багато питань, тому я змовчала. І він змовчав. Ми дивилися мовчки одне на одного, доки я не встала й не вийшла на зупинці інституту.

Поліна-Будур

Мене офіційно оформлюють у штат газети «Молодість»! Поза штатом я співпрацюю відразу з чотирма газетами та двома журналами. Мій оклад — 1600 р. на місяць.

Рівно рік тому, саме в цей час, у мене почала облазити шкіра на долонях. Підіймається температура, шкіра горить вогнем, стискається, лопається. Алергія? Але звідкіля? Солодкого не їм, солоного, жирного вдома немає, від каші вівсяної, яку з труднощами переносить мій занапащений війною шлунок, навряд чи буде алергія. М’яса місяцями не бачу. Квітів у квартирі немає. Торік із руками діялося те саме: шкіра тріскалась і злізла, вийшли рани, як у фільмі жахів!

Я накупила ліків, бігала до лікарів — ніхто не знав, що це й звідки. Урятувала мене незнайома стара чеченка. Я йшла ринком і ховала руки в ранах. Вона це побачила і сказала:

— Купи дігтярне мило та ромашку.

Так я врятувалась.

Залишилась одна версія: радіоактивний фон. Після стількох років застосування різної зброї, а нас обстрілювали навіть ракетами, екологія порушена. Від цього бувають дивні й страшні прояви на шкірі: рани, виразки.

Я кинулася до лікарів лікарні № 9, і з мене відразу зажадали гроші за огляд.

Віддала 70 р., пояснивши, що більше немає. Просили 200 р. Лікарка подивилась і сказала:

— Я не знаю, що це. Ми всі заражені! Ми всі помремо!

Чи варто було віддавати за цей буденний вислів стільки булок хліба?! Знову купила дігтярного мила. Допоможи собі сам.

Роблю ванночки з квітами ромашки. Дуже важко такими руками тягати воду у відрах на третій поверх. Вона останнім часом тухла, її доводиться цідити через марлю, щоб пити. Вода не проходить ніякого очищення — водовози набирають її у свердловинах. Був випадок, коли в одній зі свердловин знайшли труп.

Заходила на Центральному ринку в «Аптеку для вірян». Там дві чеченки-сестрички у великих хустках. Торгують. Обидві мають по п’ятнадцять років. Неймовірно кумедні дівчата! Запитала в них ліки галстену. Це гомеопатичний засіб, що допомагає від болів у печінці. Мені люди порадили пропити. Їм саму кашу, а болі в боці не минають. Сестрички чесно сказали:

— У нас є справжні ліки і підробка. Справжні коштують 200 р., а підробка 100 р.!

Мене сміх розібрав.

— Як, — кажу, — підробка?! Навіщо ви підробку продаєте?

— Підробка дешевша, — відповідають. — Бідняки куплять, помолятся Аллахові, вип’ють, вірячи в зцілення, — їм допоможе!