— Добре тим, хто помер, — повторюють старі, втомившись від лиха. — Мертві мають спокій!
— Війна в усьому винна, — говорять жінки, які продають насіння на сходинках підземного переходу, що став смітником.
Хто чужого не брав, тепер підучився. Хто працював, став вимушеним ледарем. Безробіття. Постійний брак харчів і предметів першої необхідності. Складне «завдання» — вижити.
Біля розбитої площі, на «Мінутці», я познайомилася з жінкою. Вона сиділа на бордюрі і була вдягнена в довгий плащ. На її обличчі були застарілі круглі окуляри. Поряд на землі валялися торба з пляшками та алюмінієвий ціпок. На здушені бабусині схлипи перехожі повертали голови. Подавали милостиню. Деякі намагалися розпитати її про горе, але жінка не відповідала. На моїх очах вона ридала близько години. Я не змогла піти.
— Заспокойтесь, — попрохала я. — Грошей у мене немає, але я можу поговорити з вами.
Бабуся мовчала. Я сіла поруч і запропонувала їй валідол. Вона покликала мене:
— Ходімо зі мною, якщо не боягузка. Ти, сподіваюся, не викажеш мене?
Мені стало цікаво, і я пообіцяла:
— Не викажу!
Ми ввійшли в зруйнований багатоповерховий будинок. Я йшла обережно, намагаючись не наступати на бите скло і на людські та собачі фекалії. Жінка попрохала мене:
— Відвернись!
Я відвернулась. Інакше чого я за нею йшла?
— Тепер дивись! — сказала жебрачка.
Переді мною опинилася молода, красива жінка з помадою на губах.
— Та як же це? — здивовано спитала я.
— А отак! — із гордістю відповіла «бабуся», тримаючись за серце. Воно в жінки дійсно боліло. — Я на товар заробляю, щоб на ринку торгувати! Ми втрьох живемо: я, мама та мій син. Мама за віком ще не на пенсії. Погано ходить. Хворі ноги. Усе цінне в нас у квартирі вкрали. Мої прикраси, сережки ми давно продали. Гроші пішли на ліки. Люди радили мені в п’ятницю йти до мечеті. Я не наважилась. Раптом родичі колишнього чоловіка побачать? Засудять! Роботи немає. Можна тільки завали розбирати та вулицю мести. Оплата така, що втрьох не жити, а від голоду вмирати будемо! Без роботи тепер навіть кваліфіковані фахівці з вищою освітою.
— Ми заощаджуємо, — продовжувала жінка. — М’ясо ніколи не купуємо. Каші й макарони — ото наша їжа. Синові беру молоко, раз на тиждень що-небудь солодке. Зате рублів по сімдесят можу відкласти! Ще тиждень попрацюю і по товар до Дагестану поїду! До останньої війни я торгувала!
У Чечні непроста ситуація: ставленик Москви, колишній поборник джихаду А. Кадиров захопив владу. У народі ходить не підтверджена офіційно новина, що Ґантамирова (давнішого «друга Кремля») отруїли! Ніби той зараз у лікарні. Нічого про це особисто не знаю: ні підтвердити, ні спростувати не можу.
Люди А. Кадирова засіли в Міністерстві преси навпроти моєї газети «Молодість». Саму будівлю відразу переробили в Міністерство політики, а Міністерство преси ліквідували.
На всіх вулицях стоять з голови до ніг озброєні кадировці — точно так само, як раніше стояли ґантамировці. Вони погано говорять російською, багато хто з гірських сіл. Що діється!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники» автора Поліна Жеребцова на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр“ на сторінці 329. Приємного читання.