Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Не поїдемо!

Однокурсниця стала заперечувати — мовляв, нічого страшного не трапиться, я завеликий містик. Але тривога посилилась, коли ми сіли на два порожніх місця всередині салону. Біля водія розмістилась бабуся з торбами. Колектив був переважно жіночим, тільки один хлопець-чеченець складав чоловічу компанію водієві. Людей у салоні відокремлювала залізна панель із віконцем від водія — для передачі грошей. Вікна були суцільними й не відчинялися, мов у клітці. Маршрутка їхала, не перевищуючи швидкості, аж раптом щось грюкнуло. Удар! «Аварія», — промайнуло у свідомості.

— Ну, що я казала?! — вирвалося в мене.

З «москвича», який у нас урізався, вискочили озброєні люди та на водія наставили автомат. Витягли водія з кабіни.

— Ти владу пропускати повинен! — кричали чеченці у військовій формі. — Давай тисячу рублів. Чуєш?!

У відповідь водій поділився з ними великою кількістю чеченського та російського мату й показав важку дулю.

— Я зараз тебе… — сказав чоловік із мужнім обличчям і зняв автомат із запобіжника.

Наш водій стояв спиною до лобового скла. Гримне черга — дістануть усі! Ми забились у машині. Бабуся з переднього сидіння вискочила з двома величезними торбами й побігла вулицею. Це все відбувалося біля мосту, де пост із російськими солдатами. Хтось із них підскочив і став кричати:

— З глузду з’їхали?! Ви ж чеченці! Нохчі! Ану перестаньте!

Солдати розвели учасників конфлікту. Слава Богу! Незважаючи на сьогоднішнє число «6» і номер маршрутки «666», усі залишилися живими.

Ми доїхали до центру, і тут з’ясувалося: висувні двері заблоковані. Ніхто не міг вийти з салону. Зневірившись, водій бив двері маленьким ломиком. Зібралися навколо роззяви. Багато хто нас жалів. Наш майбутній рятівник, молодий міліціонер, акуратно взявши ніж, піддів гуму на вікні маршрутки, пояснивши, що саме так вони з братом завжди відкривають чужі машини!

Скло він акуратно відсунув убік, і ми стали вилазити. Першим вискочив, відіпхнувши решту, єдиний хлопець, який був у нашій компанії. За ним вилізли з «полону» літні жінки. Я вийшла останньою.

Обов’язково напишу щодо цього фейлетон до газети!

В інституті спілкуюся з дівчиною Ґабі: фарбована блондинка, худа й симпатична, старша за мене на сім років.

Ґабі — чеченка, не виходила заміж. Переживає через це страшно. Пішла в інститут, щоб не сидіти вдома. Ми дружимо. Є ще двійко гарних дівчат, усі старші за мене.

На жаль, багато студентів навчаються за хабарі й дачки та нічого собою не являють. Хабарі становлять основу навчального процесу. Це огидно. Але це ніяк не стосується мене.

На Північному базарі в суботу я влаштувала скандал незнайомому чеченцеві, який підійшов до нашого торговельного місця і став голосно кричати, що я — чистокровна росіянка і мені слід забиратися з «великої» Чечні до «поганої» Росії. Саме слово «росіянка» — це за тутешніми мірками найбільше тавро ганьби!

Я дуже розлютилась! Але після того, як я у відповідь обізвала його паскудною сволотою і додала кілька лайок чеченською, він злякався, вибачився й пояснив, що його налаштували наші колишні сусіди з вулиці Завєти Ільїча. Ті самі, що мародерствують і нападають на старих. Вони його попросили вчинити конфлікт і нас настрахати! Ми з мамою голосно відповіли, що не боїмось, а про розкрадання, які відбуваються на наших очах, будемо й далі розповідати.

Ще мені снилися жахливі сни. Мені снилися бої, зима та багато мирних людей. Військові стріляли в дітей і жінок. Я бачила, як убивали старого чеченця лише тому, що в нього з собою не виявилося паспорта. Ми ж зобов’язані носити з собою паспорти, як на території в’язниці. І це — реальність. Я так кричала, що зірвала голос. Але нічим не могла допомогти нещасним і теж була серед них. Прокинулася, вкрита холодним потом.

Поліна-Будур