Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Тирана! — без затримки відповів новий сусід.

— Столиця Хорватії?

— Загреб! — чеченець Сімка сяяв від щастя. — Я розумний, я знаю! Правда, подорожував я тільки в книжках.

Потім Сімка зізнався, що пов’язаний із криміналом і вже сидів у в’язниці. Мама натякнула, що час би й схаменутись. Зайнятися якоюсь пристойною справою і до в’язниці не прагнути. Сімка махнув рукою й відповів, що в нашій державі це нереально.

— Тут крадуть усі — від правителя до двірника. Законів немає ніяких, крім законів зони. Інші закони просто не діють! — заявив він.

Я сиділа, схилившись над книжкою, — участі в подібній розмові брати не хотіла. Несподівано Сімка запропонував:

— Давайте когось пограбуємо! Ви знаєте, кого можна пограбувати? Просто дати по голові й забрати гроші? Мені дуже треба!

Мама тільки руками розвела:

— У нас усі знайомі вбогі після війни, як і ми. Досита не їдять. Усе втратили: домівки, здоров’я, рідних.

Перед моїм носом був детектив про бандитів, і я вставила «п’ять копійок»:

— Знаю такого чоловіка. Він літній. Завжди має з собою пачку грошей. Знаю, де живе.

Сімка неймовірно пожвавішав:

— План такий: ми підстережемо його біля під’їзду. Ти заговориш із ним ласкаво, і, поки він відвернеться, я його вирублю!

— Ти ж чеченець. Як бути з тим, що він теж чеченець, та ще й літній? — запитала я.

— Та хоч китаєць! Це зовсім не має значення.

— А гроші як поділимо?

— Фіфті-фіфті! Я чесний злодій.

Словом, ми ще півгодини радились, як будемо грабувати. Мама нажахано показала мені кулак, а я їй таємно моргнула, що розводжу сусіда Сімку. І Сімка купився! Він реально повірив, що я можу пограбувати людину! Напасти на людину! Оце так! Сміх який! Коли я, вже голосно сміючись, оголосила, що це — жарт, він спочатку не міг отямитись:

— Як жарт?! Який жарт?!

Думала, розлютиться. Усе ж таки людина бувала на зоні. Але він образився. Щось зворушливе й світле промайнуло в його очах з далекого дитинства, де він ще рівнявся на мушкетерів і лицарів.