Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Зустріла Хабіру — вона до війни 1999 р. торгувала фруктами на Центральному ринку. Хабіра радісно сказала, що їде за кордон! Назавжди! У неї знайшлися гроші оформити документи. Далекі родичі допомогли. Її родина загинула 1995 року. Люди ховалися в підвалі Ґрозного біля магазину «Аракелівський» від авіанальоту, але туди влучила бомба. Живцем згоріло близько сотні мирних людей.

— Моя подруга Анна загинула там зі своєю бабусею. Їй тільки виповнилося 15 років. Ще там загинули мої брати, мій батько й моя мати. Ми з тьотею пішли по хліб, а потім… Я довго не вірила, що нічого більше немає, все кричала: «Мамо! Мамочко!», щось шукала. — Хабіра не могла говорити. Її трусило від ридань. Ми помовчали. На прощання вона сказала:

— Заради всіх, хто загинув, ми повинні виповзти з цієї поганої держави і ЖИТИ! Жити нормально! Жити там, де є закони й порядок! Де на своїх громадян не скидають бомби!

Я сумно дивилася їй услід, доки вона не зникла за поворотом.

П.

До нас заходив новий сусід. Знайомитись. Він друг Анкел Бенса, того самого літнього пройдисвіта, який провів нам електрику. Новий сусід у Чечні нещодавно. Він жив у Росії, на Волзі. Має 32 роки. Чеченець. У маленькому російському містечку в нього залишилися дружина-росіянка та двоє синів. Тут у нього відразу з’явилася молоденька дружина-чеченка п’ятнадцяти років. За місцевими традиціями над ними провели мусульманський обряд Нікях. Документи й печатки в Чечні не шануються та не визнаються, немов на знак помсти законодавству РФ, де не визнаються шлюби без печаток.

Я відразу дала новому сусідові прізвисько Сімка, бо він явно не може бути «шісткою», але вище за Сімку в справах Анкел Бенса йому не піднятися. Сімка високий, гарної статури чоловік. Але по очах видно — вживає таємничі зілля. Усім своїм виглядом він доводив, що заслуговує на нашу прихильність. Та ми показали йому книжки, запропонували почитати й випровадили, сказавши, що треба займатися хатніми справами й ми гостей не любимо.

Анкел Бенс позичив нам 50 рублів, і вчора я витратила їх на дорогу до інституту. В інституті зустріла Ісмаїла, сина Джамалая. Він надихнувся ідеєю виїхати у Францію і вступити до Іноземного легіону! Ісмаїл навіть спеціально став тренуватися на брусах щодня.

— Головне — це виїхати! Виїхати звідси!

— Це, звісно, чудово, — підтвердила я, розуміючи, що от мені вже точно тут гинути.

— А ти поїдеш зі мною? — зненацька сказав Ісмаїл і взяв мене за руку.

Руку я швидко висмикнула. Це непристойно! Я вже доросла й відповідаю за свої вчинки. Тут, у нас, так поводяться тільки розпусниці. Нормальні дівчата до весілля не повинні бачити чоловіка. Про весілля домовляються батьки. Якщо молодим дозволять поговорити й познайомитися, то на відстані одне від одного метри три і при свідкові! Ніхто не тримається за руки, не обіймається й нічого такого собі не дозволяє. От нехай Ісмаїл не думає, що якщо мама — росіянка, то мене можна за руку тримати й залицятись. Я швиденько попрощалась і пішла на навчання.

Лазила в книжках і знайшла, що моє перше ім’я Поліна перекладається з давньогрецької як «Присвячена Аполлону». Оце так! Я й не знала.

Історія була шість років тому. Може, я зумію розгадати її. Мене рятували — перитоніт від запалення апендикса. Довга операція. Передозування загального наркозу. Зупинка серця. Я була в темряві, а потім побачила під ногами Землю завбільшки з футбольний м’яч. Прямо переді мною у Всесвіті з’явилася дорога, напівпрозора й блискуча. Ця дивна дорога простяглася від моїх ніг до білого мармурового палацу з важкими доричними колонами. Щойно я почала підійматися сходами палацу, відчуваючи босими ногами холод античного мармуру, як з’явилася дівчина в білій туніці. До неї лащилися дві чорні жовтоокі пантери. Дівчина кивнула мені, мов старій знайомій, і відчинила двері. Я зрозуміла, це — Діана-Артеміда.

Там, усередині, відбувався справжній бенкет! Внутрішнє розкішне оздоблення палацу створювалося невідомим генієм зі сліпучого, білосніжного мармуру. На цьому тлі сонячні стиглі фрукти здавалися надзвичайно яскравими. Фрукти прикрашали стіл, за яким сидів пантеон давньогрецьких божеств. Тільки-но я ввійшла, свято затихло. Я впізнала Діоніса, який розливав у срібні келихи жовтогарячий пінний нектар.

— Ти прийшла! Ти повернулася! — такими словами зустрів мене Аполлон. Він сидів на чолі столу та підвівся, щоб привітати мене.

Коли галас навколо моєї персони затих, я сіла з ним поруч. Він узяв у руки кіфару. Став грати й співати:

Підеш ти туди,

Де гора висока, чарівна.

Очі там — листок іскристий.