Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Знаєш, як мені набридло через тебе ходити туди-сюди? Де це бачено! — лютувала вона. — Я скажу тобі останній строк, коли я прийду по твою матір. І нічого ти мені тоді не зробиш. Нічого! Це буде…

І тут вона назвала дату. Підвелась у гніві, забрала з кришталевої чаші виноград і пішла, гримнувши дверима. Відтоді в снах ми рідко спілкуємось. Я вирішила так: недарма вона, хитрюга, назвала дату! Це щоб остаточно переконати мене, щоб я не могла опиратись. Але якщо існує Ангел Смерті, існує й Ангел Життя! І я протистоятиму!

Я не дозволю забрати маму, хоча «додатковий» строк, сказаний мені, і цілком непоганий для життя.

Знову завзято займаюся йогою, молюсь і медитую.

P. S. Згадала онука Зулай, своєї колишньої сусідки з вулиці Завєти Ільїча: він загинув молодим, у Другу чеченську війну. Хлопець Муслім, який умів збирати квіти.

П.

Завтра християнський Великдень. У Єрусалимі, місті, за яке, кажуть легенди, ще мають бути бої між Хрестом і Півмісяцем, є дар. Він полягає у Вогні, який сходить із Неба.

Що діється! На вулиці лемент і бійка. Виповзла я на балкон. Виявляється, хтось «стукнув» на сусідів із чотириповерхового будинку навпроти, що вони торгують анашею та горілкою (я не знала про наркотики; зараз із криків зрозуміло, що про анашу верещать). Прийшли їх заарештовувати російські солдати. Але не ті, які весь час купували горілку, а інші, тверезі російські хлопці. Вони під’їхали на бортовій машині.

Поки з під’їзду витягали гендлярку трунком, її сестра, літня чеченка, спритно злізла з балкона другого поверху і побігла вздовж будинків. Її спочатку не помітили. Кинулися ловити — не впіймали.

Стою, дивлюсь на все це і ще встигаю записувати! Цікаво, хто їх здав владі? З нашого під’їзду виповзли «наші» торгаші горілкою. Багатодітна чеченська родина. Чомусь радіють. Певно тому, що тепер не мають конкурентів!

P. S. Сьогодні йде дощик. Він змиває бруд. Якщо не повністю, то хоча б частково.

Поліна-Будур

Була в газеті «Молодість», розмовляла з головним працівником, якого відразу прозвала «Професор». Він такий поважний і носить великі круглі окуляри!

Бачила Каратиста — сусіда з вулиці Завєти Ільїча, рідного брата Джима. Каратист одружився. Його син вже має сім місяців. З Каратистом ми нормально поспілкувалися. Він навіть показав деякі стійки з ушу. Зараз він подався працювати в місцеву міліцію. Охороняє вулицю біля редакцій.

Я сильно забруднила туфлі, і колишній сусід допоміг знайти трохи води, тому що це великий дефіцит. Воду в моєму місті все так само возять у цистернах і продають відрами. Вода брудна й каламутна. Громадяни купують і п’ють.

Зараз усім міняють паспорти. Обмін паспортів викликає дикі черги та плутанину. Голодні бідолахи ночують під адміністрацією, щоб одержати документ, без якого міліція може забрати громадянина у відділок: побити, покалічити. Офіційно паспортний стіл працює з 9.00, але споглядати працівників цієї установи можна лише до 11.00! Працюють вони ледь-ледь: увесь час зачиняються на перерву, п’ють чай і по-сатанинському регочуть. Тим часом старі й жінки в черзі непритомніють.

— Поки 100 рублів не даси, взагалі не приймають документи, — повідомили мене люди.

Я, простоявши цілий день, мало не непритомніючи, зуміла-таки віддати мамині документи на новий паспорт.

У мами 16 травня день народження — 52 роки. Треба купити хоч маленький подарунок. Я завжди дарую їй подарунки.

Ще не вміючи добре читати, задовго до школи, я ходила до ятки, недалеко від під’їзду, і купувала листівки, витрачаючи гроші зі своєї скарбнички.