Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Торік я сама дізналася, де інститут, приїхала туди, не платячи в транспорті (не було грошей на оплату, намагалася втекти, не заплативши), і вступила. Мені ніхто не допомагав, не підтримував, та й мало вірили, що щось вийде. Я вірю тільки сама собі.

Фатима

Цей вечір я хочу провести з тобою, Щоденнику, за розмовою про Смерть. Про свої контакти з цією сутністю. Приходити до мене вона почала в снах, коли мені виповнилося сім років.

Смерть може набувати будь-яких подоб і форм. Вона не раз була в чорній сутані католицького священика, була в образі романтичної дівчини, кумедного маленького хлопчика, величної старої жінки. Але я завжди впізнаю Її. Безпомилково.

Ми сидимо й розмовляємо про все. У цих снах Смерті властиві певні емоції. Вона здатна сумувати, жаліти й ненавидіти. Здатна навіть радіти й лютувати. Іноді ми сварились. Кілька разів Смерть давала мені цінні вказівки.

Історія № 1. Я мала 11 років, і мене вже кілька разів намагалися вбити (почалися складні російсько-чеченські стосунки). Смерть же, прийшовши до мене в подобі дитини, довго гралася зі мною. Ішов дощ, і ми радісно стрибали по калюжах. Замість обличчя в хлопчика був череп, а на голові його був одягнений блазнівський ковпак із бубонцями. Я тікала. Смерть наздоганяла. А потім, сміючись, сказала:

— Носи «Джейн» — мусульманську захисну молитву! Інакше я візьму тебе в потойбіччя!

Я, здивовижена, прокинулась, розповіла про сон мамі й вітчимові Руслану. Руслан написав захисну молитву, зашив її в шкіряний трикутник. Маю «Джейн». І дійсно, відтоді зло стало обминати мене.

Історія № 2. 1999 року Смерть знову завітала в мої сни. У темній сутані, у подобі священика-католика вона стала забирати моїх котів! Мали їх чимало. Понад десяток. Вона приходила по кожного кота або кішку окремо й говорила мені:

— Скоро помре оцей!

І справді — обраний кіт незабаром помирав від голоду. Так було з усіма. А по сіро-білого кота, мого улюбленого Чипса, Смерть прийшла насамкінець. Я сказала:

— Ні!

І полізла до неї битись. Я вчепилась у її одяг і зірвала з голови католицьку чорну бірету.

— Не віддам! — кричала я у гніві. — Чипса я тобі не віддам!

Смерть важко дихала, але відступала під моїм тиском до наших вхідних дверей. Ми лаялись і бились, доки Смерті це не набридло. Тоді вона сказала:

— Гаразд. Залишу його ненадовго. Він помре за два тижні.

І пішла. А я прокинулась. Серце калатало так, наче бійка відбувалася насправді!

Якраз 14 днів по тому кіт Чипс заснув на моєму ліжку, згорнувшись клубком, і помер уві сні.

Історія № 3. Коли моя мама гинула від серцевого нападу у 2000 році, я не бачила, але я знала, що Смерть стоїть у нашій кімнаті. Я відчувала її, як звір відчуває лісові трави. Немов я була якимсь радаром, що безпомильно визначає місце її присутності в кімнаті. Маму трусило, в неї були конвульсії. Сусіди сказали: це останні хвилини, агонія. Але я продовжувала боротись. Я повторювала про себе якось просто несамовито: «Я знаю, що ти тут. Іди звідси! Забирайся! Залиш маму! Геть! Ти не посмієш. Геть!» Я кликала на допомогу Всевишнього, щоб він дав мені сили, щоб Його іменем я змогла прогнати Її. І мама, яка з останніх сил згадувала Бога, вижила. Їй раптово й різко покращало. Сусіди були шоковані.

Смерть тієї ж ночі з’явилася до мене вві сні. Священик у чорній католицькій сутані зайшов і сів. Стіл, за яким ми сиділи, не був поцяткований осколками, він був таким самим цілим, як до війни. На столі стояла кришталева ваза, у якій лежали грона зеленого винограду. Смерть не приховувала свого обурення.