Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Нехай після смерті моє тіло перетвориться на попіл, а попіл понесе ріка. Мені не потрібна могила.

Під час війн у нас цвинтарі бомбили та обстрілювали. Ми з мамою не знайшли могили дідуся Анатолія і прабабусі Юлі-Маліки — лише ями з перемішаними людськими кістками та надгробки, перетворені на порох. Тут немає спокою ні живим, ні мертвим. Така країна.

Купила пачку снодійного. Якщо випити всі таблетки, серце зупиниться? Це буде вважатися самогубством? Чи це сон, з якого не змогли розбудити?

У понеділок поїду до лікаря. Не знаю, що він скаже. Річ у тому, що не можу стерпіти сварок і надламаного війною маминого душевного стану.

Не так давно в пориві гніву мама кинула в мене твердим капцем. Він влучив мені під ребра. Тепер на дотик там утворилася пухлина.

Не боюся померти — тому що з’явлюсь у цьому світі знову. Відкрила пачку, потовкла на порошок таблетки. Їх було рівно десять.

Я примарних цілей не бажаю,

Не люблю ні тюрми, ні закони.

Прилягти б у сніг посеред гаю —

Похорон влаштують гайворони.

Мій вірш.

Прощавай, Щоденнику!

Поліна

Усі дні думки про смерть. Згадую бабу Ніну та її хворого онука Юрочку. У Юрочки часто потьмарювався розум у момент сильних обстрілів. Одного разу у квартирі тьоті Мар’ям, де їхня родина мешкала під час війни, він схопив сокиру і вдарив нею рідну бабусю по голові. Тієї миті я зайшла до них. Не встигла нічого подумати, як опинилася поряд. Схопила руків’я сокири і тримала його. А Юрочка намагався вихопити в мене сокиру, щоб добити свою бабу.

Нінине сиве волосся стало червоним. Вона нерухомо лежала на підлозі, схожа на зламану стару ляльку. Частки секунди, ми з Юрочкою зустрілися поглядами, і я зрозуміла, що нізащо не можу випустити сокиру, у яку вчепилась, бо він її вб’є!

Моя мама, почувши шум, поспішила на допомогу. Удвох ми ледве стримували божевільного: у миті нападів хворі дуже сильні. Юрочка, коли побачив, що сокиру вихопити не виходить, страшно закричав і втік із квартири. Баба Ніна, отямившись, плакала. Я і мама перев’язали їй голову бинтом, а зверху теплою хусткою. Юрочка невдовзі повернувся і зовсім нічого не пам’ятав.

Узагалі баба Ніна була веселою. Вона співала пісні, особливо коли страх підбирався близько й перехоплював горло сталевою розтяжкою. Якось наш Старопромисловський район кілька годин поспіль «трощили» літаки й вертольоти. Я лежала на підлозі в коридорі й відчувала, що від бомб, які летять із російського літака, наш чотириповерховий будинок розгойдується, наче корабель, що потрапив у дикий шторм. Мене засипало штукатуркою. Я думала: якою буде остання хвилина? Доведеться довго задихатися під завалами будинку чи милосердний Аллах, усемогутній Бог моєї землі, забере мене відразу до себе? Баба Ніна теж боялась. Вона сиділа, обхопивши голову руками, і повільно погойдувалась у такт хвилям бомбардування. Юрочка белькотів:

— Смерть тут. Вона прийшла. Я знаю!

Мама стала в під’їзді рубати дрова, вдаючи, що момент переходу її зовсім не цікавить. Стара бабця Стася, подруга Ніни, тихо плакала.

В день народження раптом