Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Я кивнула. Вирішила, що коли вже ми опинились у лікарні, то треба вирвати хиткий зуб. Хтозна, коли ми знову відвідаємо це місце, де блукають люди в білих халатах? Зуб видалили.

Син Джамалая, Ісмаїл, навчається зі мною в інституті. Він устиг сказати, що він би до мене посватався. Але йому не дозволять одружитися зі мною: мама моя — росіянка. Якщо чесно, сьогодні подібні розмови хвилювали мене найменше.

Поліна-Будур

Привіт, Щоденнику!

Переглянула життя: воно схоже на трохи засвічені фото, що нерівномірно миготять у просторі прямо перед моїм носом. Промайнули молитви й пісні, видіння та страхи. Невже я лише посудина, наповнена тими чи іншими снами? Але розбити її має право лише Той, хто створив.

Може, війна та всі нещастя — тільки рівні якоїсь гри, у яку я погодилася грати, перебуваючи на вищій частоті? Тому не можна здаватись. Давні воїни не здавались.

Вийшла на балкон і витрусила снодійне з чашки. Спочатку воно замаскувалося під сніжинки, а потім розчинилось у величезній калюжі.

Поліна-Будур

Яка була зустріч! Ми побачили на ринку високу худу жінку Зарґан та її синочка Тіму. Ще до першої війни ми дружили з цією чеченською родиною. Вони жили в нашому районі.

Я і мама пам’ятаємо, яка була радість, коли Тіма народився! Єдина довгоочікувана дитина в родині. Він був здоровим і красивим. Тепер це нещасний страждалець дев’яти років. Тіма ламає речі, кусається і часто плаче. Він хворий. Під бомбами малюк зазнав такого страху, що в ньому згас розум. Щойно Тіма чує гуркіт літака або бачить танки, він починає кричати, битися в істериці і дряпає себе, лишаючи на тілі шрами. Його важко вгамувати.

Виїхати вони не мають змоги. Жити тут — ніде: самі руїни. І якщо мати Тіми змогла пережити лихо, що впало на них, то батько здався.

— Чоловік покинув мене, — просто сказала Зарґан. — Він лютує, що єдиний син збожеволів. Чоловік узяв собі іншу дружину, а нас прогнав.

— Де ви живете? — спитала в неї моя мама.

— Усе, що в мене є, — це мій син. Іти нам немає куди. Рідні мене не приймуть із такою дитиною. Вони думають, що в хлопчика вселилися злі духи, джини. Кажуть: «Залиш його в притулку». Я не можу його покинути. Кілька тижнів ми жили в чужому зруйнованому під’їзді. Спали на матраці, який знайшли надворі. Зараз малознайомі люди пустили нас у свій підвал. Там ночуємо.

Тіма почав плакати й дряпатись, почувши, як мчать танки трасою. Вони гуркотіли, видавали лиховісний скрегіт, але я помітила це тільки зараз, побачивши, як спотворилось обличчя дитини. Доти страшенний гуркіт не проникав у мою свідомість тому, що давно став чимось звичним, повсякденним. Я й Зарґан узяли хлопчика за руки, вмовляли не хвилюватись.

Було помітно, що Зарґан у 40 років виглядає набагато старшою за свій вік — зовні вона була схожа не на матір, а на бабусю. На ній був засмальцьований халат, порвані калоші та великий коричневий жакет із чужого плеча. Червоно-помаранчева хустка не накривала голови Зарґан. Вона впала на плечі й теліпалась, як потертий піонерський галстук.

Моя мама купила Тімі смажений пиріжок із картоплею й запропонувала їм переночувати в нас.

— Теж немає води, опалення. Холодно. Але вже не підвал. З Таїсою, хазяйкою нашого тимчасового житла, думаю, домовимось, — сказала мама.

Але остаточно вирішити ми нічого не встигли: Тіма, жадібно схопивши пиріжок, кинувся тікати геть від траси й важких військових машин. Зарґан побігла за ним навздогін.

Я полізла по валідол, тому що мамі від усього цього зробилося погано з серцем. Вона задихалася.