Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Коли припинять убивати наших дітей?! — кричали вони. — Вони помирають тому, що чеченці. Тому, що їх вигідно вбивати! За це платять гроші!

Я тоді проходила з зупинки «Електроприлад» (їздила в таку далечінь по дитячу допомогу на себе). Усе бачила особисто. Це жах: така ворожнеча, така ненависть з обох боків! Люди збожеволіли.

Не пам’ятаю, чи повідомляла, але ми купили крихітний чорно-білий телевізор. Я перед новим роком торгувала книжками. І мою дитячу допомогу, яку вкрали й не виплачували, нахабно прибравши мене зі списків, після скарги до адміністрації віддали за три місяці відразу (!). А за півроку все ж таки вкрали. Зображення погане, але телевізор можна слухати, як радіо. Запрацювала «накидушка» від Анкел Бенса.

Учора я довго медитувала. Потім, як у дитинстві, стала подумки кликати:

— Де ти? Озвись!

При цьому слід чітко уявити собі того, кого хочеш побачити. Це схоже на гру уяви. Я не знала, де перебуває ця людина: в селі чи місті. Просто покликала: «Умаре!» — і знайшла його, проникнувши крізь видимі бар’єри цього світу. Кімната-напівпідвал із численними книжками, мапами й малюнками. На столі стояв глобус, а на звичайній взуттєвій коробці в кутку лежав людський череп. Роздивившись довкола, я побачила Дракошу і зовсім невідомого мені літнього пана в чорному. Літній пан щось розповідав співрозмовникові.

Зрозумівши, що моє видіння має вигаданий характер, я розсердилась і припинила медитувати.

Ми подорожували на Північний базар. Дракоша з’явився раптово. Я не люблю програвати. Тому зізнатися в промаху мені нелегко. Дракоша радісно сміявся, та ще й вирішив, що можна мене постійно дражнити. Я вирішила: розповім Дракоші про свої видіння, він зрозуміє, що я нецікава співрозмовниця й піде собі геть. Але коли я стала оповідати про картинки, які прийшли з медитації, у Дракоші перехопило подих. Думала, його грець ухопить!

— Як?! Як це?! — тільки й зміг сказати він.

Віддихавшись, Дракоша пояснив:

— Я займаюсь парапсихологією, магією та гіпнозом. Те, що ти бачила в підвалі, це мій інвентар. А в тебе Божа іскра!

— Я магією не займаюсь. Це гріх. Що будемо робити?

— Дружити!

Остання фраза здалася мені такою кумедною, що неабияк насмішила. Трохи згодом підійшов пан у чорному. Теж чеченець. Сухоребрий. Пан у чорному простягнув мені руку, але я не потисла її. За місцевим етикетом не годиться. Натомість я чемно привіталася чеченською мовою, як зі старшим за віком.

Звідкіля вони?!

Поїду завтра до інституту. Вчитися мені подобається!

Р. S. Я перечитала Євангеліє від Матвія та Коран у перекладі Крачковського. Треба б і Тору перечитати.

Поліна-Нейши

Слухала пісню, яку Тимур Муцураєв присвятив Хаві Бараєвій. На ринках торгівці розповідали про юну чеченку: вона сіла в машину з вибухівкою, приїхала на російський військовий пост і вибухнула разом із машиною. Так вона помстилася за вбитих родичів. Мабуть, треба бути дуже хороброю, щоб так зробити. Тимура Муцураєва я не розумію: чому він присвятив пісню Хаві? Люди на ринках кажуть: вона була не сама. Коли вона вже сіла в машину, то останньої миті туди заскочила її подружка років п’ятнадцяти і сказала:

— Я поїду з тобою!