Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Світло місяця, що проходило крізь штори, було яскравим і освітило мою руку. Загальна слабкість ледь дозволяла стояти на ногах — немов я була дійсно після загального наркозу або в маренні. Провівши рукою по обличчю, зрозуміла, що воно в крові! Я кинулась у ванну кімнату, увімкнула електричну лампочку й зазирнула в старе тріснуте дзеркало. Від жаху заціпеніла: моє підборіддя й частина шиї були розсічені вертикально, немов хірургічним скальпелем, і звідти юшила кров! Зрозумівши, що від страху не можу говорити, я схопила перший-ліпший рушник, намочила в тазі з холодною водою та приклала до рани. У моїй голові гучно співала невідома сирена, і мене невблаганно хилило в сон. Я кинула рушник у кошик із брудними речами, лягла на диван і миттю заснула.

Наступного ранку, 27 лютого, щойно розплющивши очі, я побігла до дзеркала. На кухні мама й коти ділили між собою хліб і цибулю. Коти голосно нявкали, вимагаючи свою частку, а мама, як зазвичай, лаяла навколишню дійсність:

— Чекає влада, щоб старі й діти остаточно повиздихали! Нікому ми не потрібні! Скільки можна так голодувати?! Навіщо розбили наше місто? Навіщо вбили російських і чеченських синів? Навіщо нацькували один на одного народи?!

На питання відповідей не було. Тільки жалісне котяче нявкання. Відбивок в дзеркалі показав моє обличчя без слідів нічного страхіття.

Не було навіть натяку на нічну подію. Початкова думка, яка мене навідала: усе, що сталося, — поганий сон! Мама, навантаживши мене хатніми справами, це підтвердила:

— Чого тільки не вигадає ледарка, щоб не прибирати, не прати й не ходити по воду!

На всі мої запевнення вона покрутила пальцем біля скроні, взяла смугасту кішку й пішла надвір — подихати повітрям.

А наступного дня рано-вранці, тобто сьогодні, у мене на тому місці, де я бачила глибокий кривавий розріз, з’явилася вертикальна довга смуга. Немов слід від лазера. Опік трансформувався в тонку червону лінію, яка починалася від нижньої губи й закінчувалася біля ямочки на шиї. Причому цей слід був як тонка червона нитка.

Тільки тут мені спало на думку поритися в кошику з брудними речами! Начебто доти фрагмент із кошиком з пам’яті вирізали! Яким же був загальний подив, коли я витягла звідти рушник, червоний від засохлої крові. Він був весь у крові! Мама ніяк це пояснити не змогла.

А я думаю: чому сам, без причини, вимкнувся телевізор? У нас третій поверх. Ґрати. Замкнені на два оберти вхідні двері. Що за містика? До речі, тонка червона лінія без сліду зникла години за дві. Ця подія — загадка.

Поліна-Будур

Сьогодні я і мама їздили на Північний базар. Нас зовсім безкорисливо підкинув до ринку на своїй автівці Джамалай. Голова чеченської родини з провулка. Повненький, вусатий і щирий. Спасибі йому!

Торгівля була! Я продала книжки, ті, що брала під реалізацію в літніх братів Тодді й Лечі. Купила їжі. На Північному базарі бачила Таню та її дочку Юльку, тих, які раніше торгували на Центральному ринку. Таня розповіла свої останні новини про те, як місцеві бандити вдерлися й катували її старшого сина та невістку. Відібрали всі гроші й прикраси! Погрожували вбити, зарізати, як «російських хрюшок». Син тьоті Тані та її невістка провели кілька годин в очікуванні смерті у власній квартирі. Невістка після цього виїхала. Син залишився в Ґрозному. Лікується після катувань — йому порізали ножем ноги. Молода родина розпалась.

А у квартиру Тані та Юльки теж увірвалися чеченці з автоматами. Правда, вже інші — представники влади. Шукали Юльку. Хотіли забрати з собою. Але Юлька сховалась, і вони її не знайшли.

Їхати ця російська родина не хоче, попри всі нещастя, які трапилися з ними, — батька Юльки російські військові розстріляли, сприйнявши помилково за бойовика. Літній чоловік був неголений.

— Нікуди ми не поїдемо з Чечні! — каже тьотя Таня. — Тут у нас житло. А в Росії що робити? Поневірятися? Ніякої допомоги немає! Хто нашій родині там дасть квартиру? Державі на нас наплювати! Краще ми вдома загинемо! Тут наша домівка!

Вклеюю в тебе, Щоденнику, талони для бідняків. За ними можна безкоштовно одержувати в спеціальному місці одну булку хліба кожні два-три дні й одну пляшку олії раз на місяць. Це дуже нам допомагало. Домоглася цих благ для нашої родини директорка школи № 11. Більше мені талони не дають. Останні чотири талони на хліб я дарую тобі, Щоденнику. На добру згадку!

Весь час збиралася записати подію, яка відбулася трохи раніше. Я саме тоді з талонами на хліб прийшла в спеціальне місце на зупинці «Берьозка», куди приїжджала вантажівка Червоного Хреста. Юрба голодних людей зібралась і клекотіла. Кожен хотів пролізти без черги. Кожен бурчав, що більш нещасний і хворий, ніж інші охочі поїсти. А ті, хто роздає хліб, тобто команда Червоного Хреста на чолі з іноземцями, розганяли народ криками, щоб мати змогу підігнати вантажівку до порожньої крамниці на розі й вивантажити туди булки.

Оскільки я не беру участі в подібній штурханині, то стояла ближче до під’їзду житлового будинку. Якщо поміркувати, там найбезпечніше. Часто бувають теракти, вибухи, перестрілки. Трасою сунуть військові машини, тож ближчу трасу можуть у будь-який момент обстріляти.

Найстрашніша війна — партизанська. Незрозуміло, хто й коли почне стріляти. А недалеко від місця роздачі хліба — база російських військових. Її видно неозброєним оком. Там гармати, БТРи й танки.