Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Кому потрібні твої жалюгідні виправдання? — гнівався Ангел. — Геєна вогняна збирає врожай!

Зрозумівши, що накоїла щось жахливе, я злякалася ще більше. Але тут Ангел подобрішав і вже більш спокійним голосом сказав:

— Діви, які живуть у раю, просили за тебе. Ми почули їх. Але пам’ятай, якщо будеш нехтувати молитву заради справ земних, ніхто більше не заступиться за тебе.

Я побачила за спиною суворого Ангела щось таке, ніби гігантський екран із плесом озерної води, на якому відбилося поле у квітах і величезний дуб. Під зеленим деревом сиділи дівчата, закутані в східні шалі, і я зрозуміла, що Ангел говорив саме про них. Дівчата не підняли на мене очей — вони читали суру аль-Іхлас.

Я прокинулась. Але вже дніло, і молитися мені, ледарці, було пізно.

Поліна-Нейши

Читати доводиться для інституту багато. Очі болять, утомлюються. А тут ще нова напасть: зуби стали хитатись і випадати. Видно, від голоду.

Періодично чути стрілянину вздовж траси.

Після медитацій бачу в повітрі «іскри-краплини» синьо-золотого світла. Вони маленькі, як сніжинки. Не знаю, як пояснити, але я відчуваю, що вони перебувають усередині мене, проте бачу їх я чомусь зовні. Те, що ми бачимо, — відбиття внутрішнього світу. То невже всередині моєї душі завжди йде битва?

Мале знання — найгірше. І під час пожеж говорю я про діброви найтихіші. (Н. Рерих)

Перечитувала щоденник, де мала 11 років! Там Сашка, мій сусід по вулиці Завєти Ільїча, в осінній вечір зізнався мені в коханні. Йому десять. Багато чого ще не сталося на тих жовтих потертих сторінках.

Наш час схожий на закільцьовану стрічку. Померши, ми можемо опинитись як у «минулому», так і в «майбутньому», бо це зовсім не важливо для «теперішнього». Іноді я говорю про себе в минулому часі, начебто вже померла.

Шукала зошит, де креслила зоряні карти, але не знайшла.

Усе ж таки добре, що я зовсім маленькою дитиною зайнялася йогою. Це дало мені деякі переваги: навчилася бачити «чарівні сни»!

Мої віршовані рядки зі старого зошита 1997 року:

З ким думи свої розділити?

Кому я свій виповім жаль?

Я — крикну! Хай голос по світу,

Мов сяйво, полине удаль.

Шукатиме він там нещасних