Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

З мамою погано. У неї нервовий зрив. Мама лається без жодної причини, кричить. У неї істерики! Учора вона взяла й витратила всі зароблені мною гроші, що були вдома. Тепер немає на що купити їжу. Мама кілька разів погрожувала мені:

— Повішусь, а ти будеш винна!

Я дуже лякалася, плакала. Просила її цього не робити.

Останній раз вона хотіла стрибнути з даху п’ятиповерхового будинку. Я хапала її за руки — вмовляла отямитись. Вона кричала, що їй важко і вона не може так більше існувати. Що рідна країна губить громадян і влаштовує війни на власній території! Боюся за неї.

Мама все лається й лається. Через її лик ніби проявляється невідома мені сутність. Вона жахлива. Кричить, погрожує, плаче. Але я не звертаю уваги. Сиджу й молюся, щоб злі духи покинули наш дім.

Сьогодні день жалоби.

Я слухала історії старих, які під час депортації були дітьми. Їхні розповіді викликають у мене сум’яття: виявляється, і раніше росіяни жорстоко нищили мій край. Примусово в лютому 1944 р. за указом Сталіна дітей, жінок і старих, як худобу, заганяли в товарні вагони! Не годували. Вивозили з рідної землі до Казахстану. Багато помирали в дорозі від неймовірно важких умов — їхні тіла скидали з поїзда. Не давали ховати!

— Моя мати померла десь у середині дороги, — розповів старий, що живе неподалік. — Люди, знаючи, що її труп кинуть на поживу тваринам, обманювали, удавали, що вона жива. Я, тоді малюк, тримав її за руку. Обіймав її. Коли приїхали до Казахстану, вдалося її поховати за мусульманським звичаєм. Мені пощастило. Мою матір віддали землі. Тіла багатьох померлих у дорозі роздерли звірі.

Були ті, хто відмовлявся залишати свої оселі, нажите роками майно, були фізично не здатні до дороги: таких людей розстрілювали або палили живцем, як це сталося в аулі Хайбах. Усіх — старих, дітей і хворих — працівники НКВС зігнали у великий сарай і живцем спалили. Тих, хто намагався вирватись і врятуватись, розстріляли.

Так, саме так поводяться військові, відчуваючи свою цілковиту безкарність.

На «Вишці» російські солдати нажерлися трунку. У них сьогодні свято — День захисника Вітчизни.

Ніяк не вгамуються торгівці горілкою на першому поверсі в нашому під’їзді! Ми говорили, лаялись, просили не торгувати спиртним. У відповідь — погрози.

А в сусідньому будинку теж були такі торгівці-чеченці, які продавали оковиту. Невідомі кинули їм гранату у вікно. Залишився чоловік-удівець і четверо дітей. Дружина загинула. Дітей шкода. Але ж дорослі повинні розуміти?!

От і зараз російські солдати налигались. У руках зброя. Стрілятимуть по будинках.

Кілька днів я нічого не їла, поєднуючи корисне голодування з цілковитою відсутністю їжі. Мама ходила до Зайчика. Зайчик, привітна душа, передавала мені хліб із цибулею та пригощала маму своєю їжею. Від хліба я відмовилася на користь котів і мами. Коти добре їдять хліб, змочений водою. Облизуються! Певно, второпали, що, якщо не їсти просту їжу, можна померти.

У вівторок, 26 лютого, відбулася Дивна річ. Спочатку, Щоденнику, я навіть її записати побоялась. Але потім, одержавши незаперечні докази її дійсності, наважилась.

Отже! О 22.40 я лежала на дивані й дивилася фільм «Важкий метал». Щоб наш крихітний телевізор увімкнувся, ніде у квартирі більше не має горіти світло, інакше не вистачить напруги. Мама пішла спати на кухню, на ліжкову сітку, яка стоїть на підлозі нижче від рівня підвіконня: туди менше потрапляють кулі під час обстрілу.

О 23.10 почалася сильна стрілянина з кулемета й автомата. Це казилися п’яні солдати на «Вишці». Ми на третьому поверсі. Певна смерть, якщо влучать у вікно. Недалеко ухкала, як моторошний пугач, гармата. Це інші російські військові — підтримували нічну «розмову».

Несподівано я заснула. Провалилася в темряву, де не було нічого. Розплющую очі — телевізор вимкнений. Його можна вимкнути, тільки підійшовши до нього! Я не вимикала. Мама спала за зачиненими дверима на кухні й не заходила в кімнату (це точно)! Телевізор не вимикається автоматично, а якщо мигне електрика, він увімкнеться самостійно. Після пробудження я була нездатна міркувати. Породжені думки здавалися плутаними, неясними, наче я відходила від загального наркозу: «Уже пізно», «Стрілянина припинилась», «Я заснула», «Мама вимкнула телевізор?»

Однак щось здалося мені підозрілим — адже мене немов «вимкнули», і я миттю провалилась у темряву. Тому я, долаючи знесиленість, підвелася, підійшла до телевізора й натисла кнопку «Пуск». Як же я здувувалася — годинник у кутку екрана показував 23.27, і фільм тривав! Тобто минуло всього 17 хвилин.