Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Чарівник завітає,

Безкоштовно покаже кіно!

(пролунало зовсім несподівано)

Вертольотиком синім

На мої іменини

Привезе триста штук ескімо!

— голосно співала баба Ніна.

Пахло горілим, десь із важким скреготом з’їжджали один на другий поверхи. Штукатурка вже не літала лапатими шматками, а обвіювала нас, подібно до заметілі в лютому. Але все здавалося нереальним, неважливим, а існувала тільки баба Ніна і пісенька з доброго радянського мультфільму. Нічого, крім єдиного куплету, баба не пам’ятала.

Я підхопила її пісню:

В день народження раптом

Чарівник завітає,

Безкоштовно покаже кіно!

Тієї миті я зрозуміла, що є щось, що залежить тільки від нас: ми можемо боятись або не боятись. Ми можемо збожеволіти або взяти себе в руки й вижити! Незважаючи ні на що, всупереч усьому!

Але зараз не хочеться жити. Миру немає.

Джамалай і його син возили мене на своїй машині до лікарні. Поки ми їхали до лікаря, я думала про снодійне, яке зберігається в старій пластмасовій чашці. Про те, що я прийду, наллю в цю чашку води і… мені потрібно запам’ятати дерева й сонце. Хто знає, як я їх бачитиму потім? Можливо, померши, я стану просто відчувати їх, подібно до енергетичних потоків у своїй нескінченній мандрівці світами.

Сонце світило надзвичайно яскраво для цієї пори року. З подивом я виявила, що не все листя облетіло. Частина з нього так міцно вчепилась у гілки, що тріпотіла тепер подібно до маленьких брунатних прапорців.

Якщо чесно, я дуже втомилась. Втомилась від війн. Як я благала маму виїхати, доки друга війна ще не починалась! Як я плакала дитиною! Вона була глуха до моїх благань. Вона знала: нам нікуди їхати.

Була надія, що любий Ґрозний не рознесуть бомбами, що залишаться цілими наш дім і сад за вікном. Місто розбомбили. А речі та дім ми втратили все одно. Не хочу жити! Не хочу жити на війні!

Мама з винуватим виглядом сиділа поруч. Мені зробили знімок, але не знайшли нічого страшного. Лікар сказав:

— Ушкоджене ребро. Ви впали?