Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Вони загинули разом. На базарі люди плачуть, дотепер їх згадують. Говорять, якщо таке почалось, війна ніколи не закінчиться!

Світ, у якому ми живемо, страшний. Мирне життя — цілковита ілюзія. На планеті Земля за всю історію людства мир був близько ста років! Усю решту часу в різних куточках планети війна.

Переписувала контрольну роботу з психології.

Холодно, руки мерзнуть. Удома ходжу в рукавицях. Коти бігають голодні по квартирі. Не хочуть їсти шкурки від картоплі. Дурні вусаті істоти!

Мій дідусь розповідав, як замолоду доскочив біди: із загону всі загинули, лишився він та ще один хлопчина, а навколо фашисти. Друга світова. Дідусь Анатолій, тоді ще зовсім молодий хлопець, був поранений. Два тижні вони вибиралися до своїх. Два тижні їли кору з дерев і жували солдатські ремені. Але не кинули зброю в тилу ворога! За це потім їх нагородили.

— Якби я був перебірливий у їжі, ніколи б не вижив, — часто говорив дід.

Шкода, наші коти не розуміють його історій. А я розумію: він багато хворів — гастрит, виразка. Але залишився живим і прожив чесне, славне життя — 72 роки! Це не з кожним буває. У моєму місті багато хто не доживає до двадцяти.

Бачила Дракошу. Ми говорили про можливості людського розуму. Розуму, не перейнятого війною та наживою, здатного еволюціонувати. Про те, що думки матеріальні і здатні змінити світ.

Я вірю в дива, і вони зі мною відбуваються. Нещодавно ми з мамою брели по шосе вдалині від житлових будинків. З одного боку дороги простяглися поля, з другого, приблизно в кілометрі від нас, були приватні будівлі. Сірі, важкі хмари віщували негоду. Ми йшли пішки, не маючи грошей на маршрутне таксі. Квиток по місту коштує 8 р. на одну людину. Я подумала, що життя несправедливе. Мама хвора, ми обидві втомились і ледве плентаємось уздовж траси. Почав накрапати дощик зі снігом. Щоб хоч якось утішити себе, я стала читати молитву. Раптом прямо з неба, разом із краплями дощу та обережними сніжинками, струменіючи в повітрі, як у романі Булгакова «Майстер і Маргарита», виникли 20 р. Не більше, не менше, а саме дві десятки!!!

Мама ні слова не могла сказати від подиву. Я впіймала їх прямо в польоті. Про всяк випадок я роззирнулась, але поблизу не було будинків — вони не могли впасти, наприклад, з балкона. Але ж дива не потребують пояснень? Хвилини за дві зупинилася маршрутка. Заплативши, ми зуміли швидко доїхати додому. Якби не ці гроші, плестися нам ще години дві!

Поліна-Нейши

Зірочку видали заміж. Наречений, літній чоловік, заплатив калим її матері.

— Дав багато золота і грошей! — повідомили сусідки.

Зірочка росла без батька. Усе вирішувала мати.

Вобла ходить із розбитим обличчям і вигляд має нещасний. Йому б не дозволили цього шлюбу: він бідний, і мати в нього росіянка. Чувирла втішає його, як може.

Матінка, яку долає невроз, стала кидати в мене речі під час чергового істеричного нападу. Мало не зламала ребро. Усе через те, що я не підтримала її сварку з сусідами й висловила свою думку: «Годі сваритись!»

Мама має жорсткий характер — нікому не поступається. І мене виховувала в тоталітарних умовах, бо не терпить якнайменшого непослуху. У дитинстві мені сильно влітало. Набагато сильніше, ніж зараз. Але навіть коли вона б’ється, я не можу відповісти їй, тому що вона — моя мати. Я читала в Корані: Рай — під ногами матерів.

Снився страшний сон. До мене прийшов Ангел. Він був суворим, недружнім:

— Ти! — сказав він. — Пропускаєш час молитви! Ти знаєш, що буває з тими, хто пропускає час молитви?! Вони — жителі пекла.

Уві сні я затрусилася від страху й почала белькотіти щось про інститут і про те, що мені ніколи.