Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Припиніть! Не ганьбіться! Згадайте про Бога!

Тепер верхні мешканці з нами не розмовляють і не вітаються.

Друг Золіни Джим викопав кабель і поніс його продавати. Йому їсти хочеться.

Царівна Будур

Сусіди змінилися. Нас ненавидять! Хоча ми рідко бачимо їхні «справи».

Я втомилася. Бігаю по допомогу туди-сюди, а нас із усіх списків прибрали. За тиждень я не змогла в них відновитись! А причина така безглузда, що аж дивуюсь: «Ви не підходите під категорію». Хто ці «категорії» вигадав? Мені сказали:

— Вам не належить. Ваша мама не пенсіонерка!

— Тим більше! — обурювалась я. — Отже, нам зовсім жити немає на що! Пенсіонери хоч пенсію одержують. А мені 15 років, але всі харчі, одяг дають дітям до 14 років. Мені що, кидати школу й торгувати собою? Моє виховання не дозволяє принизити себе! Отже, мені доведеться голодувати? Збирати пляшки з-під горілки. Їх тепер на вулицях багато! Жити в непридатному для життя холодному помешканні? Це щоб елементарно закінчити школу? Що за ідіотські правила? І хто зуміє протриматись, маючи одну дитячу допомогу 116 р. на місяць? Хто пробував? Хто?!

Але ситим дорослим було на мене наплювати. І пішла я з цієї конторки ні з чим.

На жаль, у нас нічого не змінилось. Один сусід дає 1 картоплину, другий сусід — 1 солоний помідор. Масло? Його я не бачу. Уже не пам’ятаю смаку! Борзови дали булку хліба. Хліб здається незвичайним, наче смакуєш якісь вишукані ласощі!

Де всі, хто має в цих обставинах підтримувати людей? Держава?! Гуманітарні організації? Допомагають нам інші — ті, хто не багатий. Наприклад, моя вчителька Луїза Тагірівна зі школи № 11. Вона подарувала мені з особистої ласки 10 р. і банку квасолі. Ми щасливі! Їмо!

Кіт Борзик ледь тримається на лапах, годуватися не має чим.

Я ненавиджу тих, хто зробив навколишній світ таким безвихідним. Я ненавиджу їх за мою поламану юність! За неможливість усе забути і в нормальних умовах жити далі. Хай буде проклята вся сволота в моєму житті! Ті, хто розбив мій дім. Ті, хто підло бреше. Хто знищив мене. Зрадив! Ошукав! Пограбував! Щоб прокляв їх сам Бог! Хай не пробачиться їм нічого в Судний день! І якщо серця негідників не тремтять — це дарма! Вони камінь! Але й камінь затремтить від гніву Всевишнього! Тому що Він — справедливий!

Амінь. Амінь. Амінь!

Будур

Учора сварилися з Малікою. Їй близько тридцяти. Не була заміжньою. Стала некрасивою, потворною товстухою.

Але я пам’ятаю її школяркою! Славне дівча, дивовижна коса! Тепер це інша людина. Зла, заздрісна, нервова! В останні роки душами править війна. Але я вважаю: нахабства навіть війна не виправдовує!

Молодій сусідці стало дуже зле, коли вона дізналася, що ми продали свої скляні балони: 10 штук за 50 р. Сама вона зі своєю матір’ю наносила в чужу квартиру, якраз над нами, склотари стільки, що вантажівка заповнилася з горою! Скупник відрахував їм 7000 р.! На сьогодні сусіди знову з ним домовилися, повідомили: «У нас є ще!»

Добре, зручно, весь під’їзд порожній. Ми й вони. На третій поверх, у квартиру № 39, заносили вночі меблі. Самі замки ставлять. Самі їх міняють. У колишньому магазині на розі будинку розташований їхній меблевий склад! Склад драбин, паласів, чужого посуду. І наша квартира на першому поверсі теж під сховище підійшла б! Вирівняти підлогу дошками трьом чоловікам цієї родини неважко буде. Заносити й виносити на вантаження чуже майно було б зручніше!

Так ні ж! Ми тут. Не вибираємось, як на гріх. Яку ж гидоту Маліка нам кричала! Про те, що ми забули, де живемо. Що росіян усіх різати треба! Кожного росіянина мало вбити, його треба мучити. І так далі! Особливо нас із мамою, бо ми, «російська сволота», багато бачили. А ще ж недавно вона вчила мене пекти хліб. Що з нею? Я пам’ятаю: ця дівчина кілька років тому плакала на плечі в моєї мами, коли помер її батько.