Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Вочевидь, це наша остання бесіда.

Ходила до сивого Хасана. Розповіла: «Хворіє мама». Він прислав до мого стола свого друга. Друг накупив багато всього, явно не потрібного йому. На обід я заробила й підбадьорилась.

Почастішали обстріли. Учителі бояться за нас. Говорять, усіх школярів відпустять по домівках до кінця лютого.

Зі мною поруч торгують хлопці. У них на столі телевізор із відеоприставкою! З їхньою допомогою у свій робочий день я слухаю музику й дивлюся відеофільми. Збирається натовп. І я теж намагаюся хоч щось побачити — головне, щоб у цей час не вкрали товар. Найкращий фільм — «Гладіатор». Фраза звідти, сказана генералом Максимусом перед боєм: «Ми вже мертві! Ми вже в раю!»

Увечері в наші двері постукала Ліна. Несподівано дала «сахал», милостиню — 50 рублів! Нечутно ворухнула губами: «За дитину!» — і відразу пішла. Вона щось накоїла.

Стався землетрус. Будинки розхитані. Диво, що не завалилися на всіх нас. Мені скоро 16 років. А я безглуздо метушусь, як баба! Дівчата навколо поспішають заміж — їх підганяє батіг війни. Багато шлюбів із 13 років!

Я приготувала уроки. Дістала «Майстра і Маргариту». За чорним котом Бегемотом із Воландом скучила!

Нарешті в наш двір водовіз зазирнув! Доти питну воду я двічі везла з ринку в пляшці! Тільки для чаю.

Вона дефіцит! Рук ми не мили. Обтирали мокрою ганчіркою.

Уночі читала при каганці чудові повісті й оповідання В. Бикова про війну 1941–1945 рр. Дуже правдиво! «Альпійська балада», «Дожити до світанку», «Сотников». Найбільше мені сподобався останній твір. У повісті «Сотников» описані два партизани, які намагаються врятуватись, але потрапляють у полон до фашистів. Один із них, після всіх разом пережитих труднощів, зраджує іншого. Допомагає стратити, повісити друга — висмикуючи в нього з-під ніг табуретку. Побачивши це, навіть фашистський кат дивується.

— Хороше ж ти падло! — каже він.

А той, хто щойно вбив свого друга, іде на службу до фашистів, думаючи: «Я ж тільки хотів жити!»

Царівна Будур

Чорний Принц намагається заговорити. Я намалювала його на серветці: у чорній куртці з великим каптуром і з бородою. Один із його охоронців моє малювання підгледів і доповів.

З певного часу незнайомі люди наглядають за мною. Думають, я не розумію чеченської мови! (Я цю версію підтримую! Живу, як розвідник у кіно.) Ці люди часто обговорюють: з ким, куди я йду. Сьогодні двоє «незнайомців» говорили: «Не сама! Родич, певно?» І попрямували до Чорного Принца. А сусід почув ці переговори, здивовано на них подивився, спитав: чи знаю я цих людей?

— В обличчя, і то погано, — зізналась я чесно.

— Будь обережна! Іди до зупинки з ким-небудь, — співчутливо порекомендував сусід. — Украдуть, а мати хвора. З ким вона залишиться?

Учора вибухнув рейсовий автобус № 7, повний людей, прямо на мосту. Мабуть, одного когось «прибирали». Загинули студенти.

А на зупинці біля мого будинку на машину «Волгу» з чеченцями-ґантамировцями налетіла велика машина з п’яними солдатами. Чеченці випадково залишилися живими. Виявилися тренованими хлопцями! Викинулися зі своєї машини за секунду до зіткнення! «Волгу» сплющило! Колеса летіли по дорозі! Почалися перестрілка та крики. Прибігли тверезі військові з близького поста. Російські солдати лаяли тих і тих. «Заспокойтесь!» — кричали вони. Зв’язали мотузками своїх шибайголів-п’яниць (ті виривались) і забрали на пост. А чеченці виявилися поважними особами. Відразу зупинили машину й вирушили до комендатури скаржитись начальству. Господар «Волги» так кричав, що зірвав голос.

Ми, на нещастя, саме вийшли з автобуса. Коли все почалося, миттю відповзли по траві з іншими пасажирами. Ховалися за каменями підірваного будинку.