Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Зійде в ніч оцю перед твій зір!

Вірила, не знаючи вагання,

Посестрою я тобі була.

Чом же ти прирік нас на страждання,

Чом же втрата у життя прийшла?

Брате мій! Ти у тяжкому горі

Дівчинку — мене — лишив одну!

Чи ж ти не боїшся дуже скоро

Впасти у безодню вогняну?

Учора ми всім двором допомагали від’їзду бабусі Андерсен. Я побачила, як згуртована компанія, у якій були чеченці Рамзес, Резван, брати Борзови й Ліна, вкрала її кольоровий телевізор. Спільники: шість чоловіків і одна жінка. Я звеліла повернути! Усі стали мені брехати, що це жарт! Потім щось загорнули в ковдру й передали в машину. Сказали хазяйці:

— Це телевізор!

Згодом я почула, як вони іржали у дворі. Раділи, що обдурили мене та хазяйку речей. У ковдрі замість телевізора була тумба від ліжка! Від цієї хвилини, дорогий Щоденнику, маю ворогів у рідному дворі. Головне — не боятись!

Ці люди довго шепотілися про те, що нас треба залякати. Або вбити. Однак сьогодні вони явно соромились. Ліна опускала очі. Хлопці з другого поверху прислали свою маму з двадцятьма рублями, «сахал» (чеченською мовою — «милостиня заради Аллаха»). До війни дехто з цих людей обкрадав квартири. Переважно — «росіяни». Двічі за Резвана бралася міліція. Але мати викупляла його.

Пожежі війни прийшли на допомогу. Багато архівів знищено.

Мама сварила мене за історію з телевізором:

— Виправити ти нічого не в змозі. Навіщо ж лізти?!

Мені скоро 16 років! Крім війни та масового злодійства, я нічого не бачила! Дуже прикро!

Стріляють у садах і на трасі. І, немов акомпануючи пострілам, звучать із вікон пісні про війну та героїв-чеченців. Співає Тимур Муцураєв. Намагаюся наслідувати його:

Страх забудь!

У пітьму заводить страх!