Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Швидко! Дуже швидко! Дорога прострілюється!

А мені цю трасу треба переходити. Кулі свистять! Біжимо з однокласником Дені зигзагами. Він узявся мене провести. Мій однокласник побоювався, що солдати можуть мене скривдити. Сам він живе в нижніх будинках. Йому потрібно знову перебігти дорогу, щоб повернутись!

— Вашу мать! — уперше в житті вилаялась я, перебігаючи шосе під свист куль.

Для безпеки ми пішли дворами.

— Посидиш у нас? — запропонувала я. — Поки «червоні» й «білі» відстріляються і розійдуться.

Дені сказав, що не може:

— Сестра пішла додому, а я — ні. Мама чує постріли. Хвилюється!

Ще солідно додав, що не боїться. Помолиться й перебіжить назад. Я стояла і дивилась, як він іде. А коли Дені був на середині траси, я прочитала коротку молитву на його захист.

Події в місті за останні дні. Два дні тому горіли відразу два БТРи та машина «Урал». Місце дії — зупинка «Ділова», неподалік лікарні № 9. Щоб помститися, військові повністю знесли житловий будинок! Будинок, на біду, був недалеко від місця трагедії. З мешканців ніхто не загинув, їх було мало. Встигли повискакувати! На зупинці «Електроприлад» обстріляли автобус зі звичайними пасажирами. Убитих немає. Багато поранених. Військові вибачились. У районі «Мінутки» вчора був бій. З гармат обстріляли житловий будинок. Загинули маленькі діти. Їх замкнула мати, яка пішла на роботу.

Солдатів убивають багато разів на день, у різних районах міста, потім завжди страждають мирні жителі. Тільки й чекаєш, що потрапиш під вибух або у вуличний бій. Рівно чотири дні тому стався бій у центрі міста, біля тунелю. Снаряди летіли туди з інших постів, у вигляді підтримки, за принципом: «Хоч кудись, але влучимо!» Я і мама торгували на ринку, а снаряди й міни летіли над нами. Куди побіжиш від снаряда? Краще на місці стояти.

Уже 12 днів я дотримуюсь Урази.

Патошка-Будур

Учора, тільки ми проїхали, вибухнув уазик на базарі. Стали мінами начиняти порожні машини! Тепер якщо бачиш: стоїть транспорт без водія й без пасажирів — обминай!

Стріляли й поранили двох чеченців-ґантамировців, обидва живі. Відвезли до лікарні. Убили одного солдата. Додатково, я чула, підірвали БТР. Надвечір військові оточили ринок! Я йду до школи!

Військові обстріляли центр Ґрозного. Люди говорили, що поранило дітей і хтось загинув зі школи № 8. Снаряди вибухнули на вулиці, біля школи. Діти щойно вийшли!

Ще снаряди влучили в будинок університету. Ішли лекції. Загинули студенти економічного факультету. Важко поранена їхній педагог. На ринку — близько двадцяти поранених, є загиблі. Частина цього «феєрверка» летіла над головами торгівців і над головою моєї мами зокрема. А вона продовжувала торгувати.

Учора бойовики напали на будинок МНС і Будинок уряду в районі зупинки «Автобаза». У всеозброєнні вони відступали житловими дворами (де гралися діти!) до приватного сектора, через великі будинки. Військові не вступили в прямий, контактний бій, а стріляли їм услід із гармат і великокаліберних кулеметів. Тому вибухнула велика газова труба! Сусідка по ринку Тоня бігла зі свого верхнього поверху на перший. І лежала в коридорі у гостинних сусідів. Збожеволілі від страху батьки довго шукали дітей, тому що йшла тільки п’ята година дня. Надворі було світло, сонячно.

БТР підірвали на зупинці «Електроприлад». Перекрили дороги. Загинула дитина. Сьогодні мама поїхала по мою дитячу допомогу в той самий бік, на зупинку «Бутенка». Я пішла до школи. Удень я чула кілька сильних вибухів.

Малюю красиве жіноче обличчя, закрите напівмаскою, і підписую його: «Обережно! Війна!»

Читаю оповідання Жана Ґриви про громадянську війну в Іспанії. Я в захваті від його «Ноктюрна».