Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Ринок став дуже небезпечним. Щодня там убивають солдатів. Військові в боргу не лишаються. Якщо з 1994 року рахувати, то кошмар триває вже шостий рік!

Якась невидима зброя потворно змінила психіку жителів Землі, зробивши багатьох із них ґвалтівниками та вбивцями.

Учора, щойно ми проїхали автобусом повз «Автобазу», — вибух! У заднє тріснуте скло бачимо: горить БТР! Ще трохи, і нам би «дісталося». Хто віддав би тоді сусідові борг?

У нашому торговельному ряду з’явився чоловік. Щедрий, як заморський принц! Учора мені та Айні, з якої я на ринку намагаюся займатись математикою, він подарував шоколадні цукерки! Такі смачні! А сьогодні він пригощав жінок за столами навпроти. Його зовнішність: кучеряве волосся й видовжені очі. У нашому ряду всі милуються ним. Називають Чорний Принц.

Удома їжі немає. Мій кіт постарів і хворіє.

Надвечір зі мною заговорила незнайомка. Сказала, що вона живе недалеко від Чорного Принца:

— Він — людина потайна! Але не жадібний! Він не християнин і не мусульманин.

(Явна брехня, бо Чорний Принц — чеченець.) Я зрозуміла: жінка намагається мене заплутати, схилити до поганого. Я сказала:

— У мене є наречений. Я його кохаю!

Незнайомка ображено пішла.

Аладдин, Аладдин — без моєї волі, сама по собі виводить рука на аркуші: Аладдин!

Я малюю загадкові, неземні квіти й Чорного Принца з пов’язкою на обличчі, як у злочинців.

До мене позалицявся Тодді. Дорослий чоловік. У нього понад десятеро продавців. Він хитрун — нікому не платить! Але під запис дає на продаж книжки без грошей. Його продавці самі набавляють ціну. Живуть якось. Тодді сказав:

— Товар я привожу з Москви. Книжки! Інколи мені допомагає брат. Я не одружений. Звик сам! Дружити зі мною можна.

Я як почула, так і зрозуміла — дослівно. Частину його книжок до своїх у Тодді бере Тоня.

Царівна

Тут — вічний бій. Нам спокій тільки сниться! Була в школі.

Російські солдати перекрили дороги. Учора були напади на них. Ми ледве врятувалися від БТРа. Як звичайно, обстріляли пост, де пам’ятник Трьом героям. У цей момент я й мама їхали з ринку в переповненому автобусі. Бачимо: зовсім не дорогою, а бульваром, де йдуть перехожі, мчить біла машина. А за нею, як у фільмі, женеться БТР! Гармату наводить, цілиться! Напевне, зараз їхні товариші на посту загинули. Там — чорний дим. Нічого не видно! Машина — під гарячу руку потрапила. У ній майнули перелякана жінка та двоє дітей. Гармата за машиною так і повертається! А тут — ми! Наш автобус! Автобус повернув до них боком. Усі пасажири присіли, сховались одне за одного. Наче це від снаряда врятує! Машина різко повернула і мало не потрапила під наш автобус. Проскочила спереду. Врізалась у паркан пологового будинку. Що було далі — не знаю.

Ми, мало не перевернувшись в автобусі, промчали повз, тому що водій збільшив швидкість і поїхав (матюкаючись і молячись одночасно) не своїм маршрутом.

Сьогодні я з однокласником ішла зі школи, а російських солдатів уздовж дороги штук сто! Час 12.00! Російські військові кричать нам: