Розділ 4

Почекавши, поки вщухнуть оплески, він підняв руку.

– Привіт, – сказав він.

Кібер-павук, урядовий кур’єр, непомітно підібрався збоку з новим примірником урядової промови. Сторінки з третьої до сьомої старого примірника гойдались на хвилях, Милях у п’яти від острова. Перші дві сторінки врятував дамогранський вінценосний орел. Він використав їх для будівництва гнізда нової форми. Гніздо із пап’є-маше було влаштоване таким чином, щоб повністю виключити випадкове випадання пташеняти. Дамогранський вінценосний орел не хотів ризикувати потомством.

Зафод відштовхнув павука. Він не мав потреби в чужій промові.

– Привіт, – сказав він знову.

Тепер йому всміхалися всі. Або майже усі. Йому вдалося роздивитись серед цього юрмища людей Тріліан – дівчину, яку він нещодавно вивіз із однієї маловідомої планети. Від неї важко було відвести погляд – стрункий гуманоїд зі смаглявою гладкою шкірою й довгим хвилястим волоссям, повними червоними устами, кирпата та ще на додачу з бездонними карими очима. Червоний, ручного плетива легкий шарф і коротка шовкова сукня, що облягала стан, наводили на думку про її арабське походження. Але тут, звичайно, ніхто й не підозрював про існування якихось арабів. Тим паче, що вони припинили своє існування, У кожного вистачає своїх турбот, що їм до раси, котра б, навіть якби існувала, то на відстані п’ятисот тисяч світлових років від Дамограна. Тріліан не зараховувала себе до якоїсь певної національності. В усякому випадку, так вона сказала Зафоду. Вона супроводжувала його скрізь і говорила лише те, що думала.

– Привіт, лялечко! – гукнув він їй.

Тріліан знітилась і опустила долі очі. По тому – усміхнулась на відповідь. Але Зафод уже дивився в інший бік.

– Привіт, – гукнув він юрмі непевного вигляду карликів із преси. Вони стояли зовсім близько й благали Бога, щоб Зафод перестав говорити "привіт" і перейшов до урочистої промови. Він зумисне посміхнувся їм особисто, бо добре знав, який сенсаційний матеріал з’явиться у них за кілька хвилин.

Цієї миті камери переключились на інший об’єкт. Комусь із референтів, певно, набридло слухати одне й те саме. А може, він просто засмутився, що Президент знехтував такою блискуче складеною промовою. Як би там не було, цей "хтось" клацнув у кишені тумблером.

Величезних розмірів біле яйце чітко вирізнялось на тлі блакитного неба. Раптом шкаралупа тріснула посередині й розпалася, повільно опустившись на майданчик. Присутні знали, що так воно й мало бути. І все ж подих захоплення прокотився натовпом.

Під шкаралупою лежав 150-метровий, теж білий космічний корабель. Він був прекрасний, мов елегантний кед. У самій його середині, прихована від сторонніх очей, містилася непоказна золота скринька. У ній був схований найдосконаліший із усіх будь-коли створених у Галактиці пристроїв, через який цей корабель справедливо вважався унікальним.

– Здуріти можна, – Зафод, не відриваючись, дивився на "Золоте Серце". До його характеристики мало що можна було додати.

– Здуріти можна, – повторив Зафод, прекрасно знаючи, як це дратує пресу. Присутні, намилувавшись чудовим видовищем, повернулись у бік Президента. Він підморгнув Тріліан – вона єдина знала, що він хоче сказати, і вважала, що він безбожно хизується перед публікою.

– Корабель пречудовий, – сказав він. – Справді пречудовий. Він настільки вражає, так захоплює, що я, мабуть, не втримаюсь і поцуплю його.

От і вся президентська промова. Точнісінько до останнього слова. Глядачі розуміло розсміялися, журналісти полегшено заклацали своїми інфрадельтахвильовими передавачами. Президент усміхнувся. Його серце закалатало частіше, рука торкнулась у кишені мініатюрної паралізоматичної гранати.

На більше його терпіння не вистачило. Він закинув голову, по-звірячому рикнув і, жбурнувши гранату в натовп, кинувся навпростець через море раптово застиглих усмішок.