Розділ 16

Перший промінь сонця пронизує безодню мороку. Промінь розширюється, засліплює і ось, нарешті, на обрії з’являється блискуче лезо сонця. Через кілька секунд з’являється друге, і от уже весь обрій пломеніє білим вогнем. Тонка плівка атмосфери виграє усіма барвами веселки.

– Я вогнище зорі спостерігаю, – видихнув вражений Зафод. – Два сонця – близнюки: Сульяніс і Рам...

– Швидше за все – ні те, ні інше, – сухо зазначив Форд.

– Ні, це – Сульяніс і Рам, – Зафод твердо стояв на своєму. Обидва сонця виринули з-за обрію, коли раптом іззаду почувся сумний спів. Це Марвін завів тужливу мелодію. Він ненавидів людей усім серцем.

Форд спостерігав за світловим шоу, що розгорталось перед ними. Нервове збудження передалося і йому. Він переживав таке збудження щоразу, коли бачив нову планету. Його страшенно дратував Зафод, що вигадує казна-що. Він жити не може без нескінченних фантазій. З’їхав з глузду через свою Магратею.

Артур взагалі не міг збагнути, через що уся ця веремія. Він підступив до Тріліан і запитав, у чім справа.

– Зафод розповідав мені, – зашепотіла вона, – що Магратея для них – ніби легенда. Як для нас Атлантида. Легенда твердить, що магратейці створювали нові планети.

Артур поглянув на екрани. Він відчував, що йому чогось не вистачає.

– А чай на цьому кораблі є? – запитав він.

"Золоте Серце" мчало по орбіті. Обидва сонця зависли високо в синьо-чорному небі, світлове шоу світанку закінчилось. При яскравому денному освітленні поверхня планети мала досить-таки блідий вигляд – одноманітна сіра рівнина. Мертва й холодна, як гробниця. Час від часу на обрії викреслювались обриси, що обнадіювали, наче гори або міста, але в міру наближення нерівності ландшафту поступово згладжувались, аж поки зникали зовсім. Час і вітер знали свою справу.

Планета була стара. Дуже стара.

Десь у глибині душі Форда краяли сумніви. Він у задумі позирав на сумний пейзаж, що простягався внизу. Незбагненність часу тривожила його душу.

– Припустимо, що це – вона, – сказав він.

– Це безсумнівно, – сказав Зафод.

– Хоча це зовсім не вона, – вів далі Форд. – Що ти збираєшся робити? Адже там нічого немає.

– На поверхні – нічого, – погодився Зафод.

– Навіть якщо припустити, що там щось є. Ти ж не збираєшся перекопати всю планету? Невже ми прилетіли сюди лише для того, щоб удовольнити твої археологічні зацікавлення?

Одна з голів Зафода одвернулася. Друга повернулася вслід за нею, щоб побачити, на що дивиться перша. Але вона, власне, ні на що не дивилася.

– Розумієте, – почав Зафод невимушено, – я затіяв цю експедицію частково з цікавості, частково, щоб задовольнити свій потяг до пригод. Але переважно в пошуках грошей і слави.

Форд зиркнув на нього гострим поглядом. У нього складалося враження, що Зафод навіть гадки не має, чого він сюди припхався.