Розділ «Четвер»

— Склепи поділено на гнізда, — пояснила Марша. — Звичайні родинні усипальні мають від двох до шести гнізд, але є й значно більші. В кожного гнізда — свої дверцята. Перед похованням дверцята відчиняють, труну, що стоїть усередині, випорожнюють, а останки заштовхують углиб гнізда — там є проріз, крізь який вони падають у яму під задньою стінкою. Стару труну спалюють, а замість неї ставлять нову. І через рік — те саме.

— Через рік? Так скоро?

Голос позаду них промовив:

— А більше року їм і не треба. Звісно, іноді лежать і довше — коли ніхто не поспішає на зміну. Та однаково таргани своє діло роблять.

Вони обернулися.

На них весело дивився літній бочкуватий чоловік у брудному комбінезоні. Скинувши старого, подертого солом’яного бриля, він витер лисину червоною шовковою хусточкою.

— Припікає, га? Там, усередині, не така спека, — він любовно погладив долонею мур склепу.

— Даруйте, але я вибираю спеку, — сказав Пітер.

Старий захихикав.

— Від нас однаково не втечете. Добридень, міс Прейскотт!

— Драстуйте, містере Коллоді, — відповіла Марша. — Познайомтесь: це містер Макдермот.

Старий благодушно кивнув.

— Прийшли подивитись на фамільну усипальню?

— Еге ж, — відповіла Марша.

— Тоді гайда за мною. — І вже через плече повідомив: — Ми її тиждень чи два тому почистили й відремонтували. Тепер — як новенька!

Поки вони йшли вузькими, мертвими «вулицями» кладовища, Пітерові аж в очах рябіло від безлічі імен і дат. їхній провідник показав на курне вогнище між склепами.

— Спалюють старі меблі.

Придивившись, Пітер побачив, що то горить порубана труна.

Вони зупинилися перед усипальнею на шість гнізд, за архітектурою — типовим креольським будиночком. Він був чисто побілений і виглядав охайніше, ніж більшість сусідніх склепів. Фасад його вкривали посічені дощами й вітрами мармурові таблички, на яких найчастіше стояло прізвище Прейскотт.

— Рід наш — древній, — сказала Марша. — Мабуть, у ямі кісточкам уже тісно.