Розділ «Четвер»

1

«Якщо хочеш, щоб голова завтра була свіжа, йди-но додому й лягай спати», — сказав собі Пітер Макдермот.

Було пів на першу ночі. Вже дві години, а, може, й більше, він блукав вулицями нічного міста.

Від Марші він увечері пішов додому. Але йому було тісно в чотирьох стінах, спати не хотілося, і він вирішив прогулятись до річки. Пройшовши Кенел-стріт, сів на пором, і я безлюдної набережної того берега Міссісіпі довго милувався вогнями над чорною водою. Потім повернувся в центр і тепер сидів, смакуючи каву з молоком, на старому Французькому ринку.

Кілька хвилин тому, вперше за багато годин згадавши про готельні справи, він подзвонив у «Сейнт-Грегорі» й спитав, чи є якісь новини з наради організаторів з’їзду дантистів. Заступник чергового адміністратора відповів ствердно: пізно ввечері старший офіціант, який обслуговував нараду, доповів, що, прозасідавши шість годин, виконавчий комітет так і не дійшов згоди. Але екстрені загальні збори всіх делегатів були призначені на 9.30 ранку в Дофіновім залі. Збереться там душ триста. Засідання буде закрите, розроблено заходи, що мають гарантувати цілковиту секретність дебатів, і адміністрацію готелю просять сприяти в цьому.

Пітер розпорядився, щоб усі прохання організаторів з’їзду виконувалися і, знову забувши про готельні справи, повернувся думкою до Марші. Нескінченні запитання роїлися у нього в голові. Як повестися в цій ситуації, щоб усе було по-чесному й по-справедливому і щоб водночас не образити Маршу, не завдати їй болю? Одне, звичайно, ясно: прийняти її пропозицію він не може. Не може, хоч, коли бути чесним до кінця, вона вабила його, як жінка. Заплющивши очі, він згадував її в своїх обіймах, і згадка та п’янила, мов вино.

Але й Крістіна не йшла йому з думки. За останні кілька днів вони з Крістіною по-справжньому зблизилися. Перше, ніж іти до Марші, він так хотів подзвонити Крістіні! І навіть зараз, у цю мить, ніщо не обрадувало б його так, як зустріч з нею.

«Дивно, — подумав Пітер, — ще тиждень тому ти був вільний птах, а тепер — розриваєшся між двома жінками!»

Гірко посміхаючись, він заплатив за каву й рушив додому.

Проходячи повз «Сейнт-Грегорі», Пітер глянув на годинник. Перша година ночі. В освітленому вестибюлі готелю було ще досить людно, а Сейнт-Чарлз-авеню, якою він ішов, уже наче вимерла — тільки далекий вогник таксі й двоє чи троє перехожих. Він вирішив обійти готель з тилу — так ближче додому. Тут панувала цілковита тиша. Порівнявшись з виїздом із готельного гаража, він зупинився, бо зсередини долинув, наближаючись, звук мотора й вихопилися промені автомобільних фар. За мить пандусом швидко з’їхала низька чорна машина. Перед виїздом на вулицю водій різко загальмував, і машина зупинилася в яскраво освітленому колі. Пітер побачив, що це — «ягуар» і що крило його пом’яте; щось було негаразд і з однією фарою. «Сподіваюсь, ці пошкодження — робота не наших шоферів», — подумав Пітер.

Він перевів погляд на водія — і здивувався: за кермом сидів Огілві! Старший детектив, зустрівшись із ним поглядом, був, здавалось, не менше здивований. За мить машина, зразу набравши швидкість, вилетіла з гаража й помчала вулицею.

«Куди це він зібрався вночі? І чому на „ягуарі“, а не на своєму старому „шевроле“?» — подумав Пітер. Але тут-таки вирішив, що у вільний від роботи час службовці готелю мають право робити, що їм заманеться, — і рушив далі.

Незабаром він уже міцно спав у своєму ліжку.

2

На відміну від Пітера Макдермота, Ключник Мілн спав препогано. Після вдалої операції, в результаті якої він мав креслення ключа від Президентського люкса, фортуна повелася з ним не так прихильно. Ви готовлення дублікату мало забрати багато часу, бо знайомства, що їх Ключник зав’язав, прибувши в Новий Орлеан, виявилися ненадійними. Виготовити замовлення погодився кінець кінцем власник маленької слюсарної майстерні на брудній приміській вулиці. Але при цьому він бурчав, що звик робити дублікати з справжніх ключів, а не з паперових, і тому, мовляв, не встигне раніш як на завтра. А потім зажадав за роботу просто фантастичну суму.

Ключник погодився, бо вибору не було. Але яка то мука — чекати, знаючи, що небезпека викриття й арешту зростає з кожною годиною!

Перед сном Ключник якийсь час зважував, чи не здійснити над ранок вилазку в останні два доступні номери — 449, ключ до якого був другим трофеєм, здобутим в аеропорту у вівторок вранці, і 803 — з ключем, що його він одержав у портьє замість свого власного, 830-го. Недовго повагавшись, він вирішив не ризикувати, а цілком зосередитися на головному плані, яким передбачалося вилучення коштовностей у герцогині Кройдонської. В глибині душі Ключник розумів, однак, що рішення це підказане не стільки здоровим глуздом, скільки звичайнісіньким страхом.

Коли він поринув, нарешті, в неспокійний сон, йому приверзлося, що він — у довгому тунелі, і важкі сталеві двері на виході з тунелю поволі стуляються, закриваючи доступ свіжому повітрю й денному світлу. Він хоче побігти, вискочити на волю, поки ще лишається просвіт, але не може зрушити з місця. І от двері стулилися, а він плаче, бо знає, що вони вже ніколи більше не відчиняться…

Ключник прокинувся в темряві, здригаючись усім тілом. Обличчя його було мокре від сліз.