Дивлячись на неї, таку принадну в легенькій літній сукні, Пітер відчув, що жартівливим тоном вона намагається приховати ніяковість — викликану, можливо, спогадами про вчорашнє. Може, сьогодні, при світлі денному, вона отямилася? В усякому разі, якщо сама вона про вчорашнє не згадуватиме, то він і поготів.
В’їхавши в потік машин, Марша скоса глянула на нього.
— Про що ви думаєте?
— Про історію, — збрехав він. — 3 чого ми почнемо?
— Зі старого кладовища святого Людовіка. Ви вже побували там?
Пітер заперечно похитав головою.
— Кладовища досі випадали з кола моїх інтересів.
— Для новоорлеанського можна зробити виняток.
До Бейсін-стріт було недалеко. Марша вправно розвернула машину й поставила її на стоянці. Перебігши через бульвар, вони пройшли попід муром і опинилися перед старовинною, з колонами, брамою кладовища св. Людовіка.
— Тут історія буде на кожному кроці, — сказала Марша, беручи Пітера під руку. — Отже, почнемо з того, що французи заснували Новий Орлеан на початку вісімнадцятого століття — і заснували його на болоті. Ми й тепер жили б на болоті, якби не дамби, що захищають нас від Міссісіпі.
— Так, я знаю, що під сподом місто мокре, — кивнув Пітер. — В підвалі нашого готелю насоси цілу добу женуть стічні води не вниз, а вгору, бо міська каналізаційна система лежить вище.
— Ну, тепер уже не те, що було колись. Раніше навіть на сухих ділянках на глибині трьох футів проступала вода, і свіжовикопану могилу заливало до того, як у неї встигали опустити покійника. Розповідають, ніби могильники ставали на труну, щоб вона пішла під воду. А іноді пробивали в труні дірки, щоб вона потонула. Навіть приказка така була: «Як не помер, то захлинувся».
— Нагадує фільм жахів!
— За свідченням деяких авторів, питна вода відгонила мертвяками, — Марша гидливо скривилася. — Ну, і врешті-решт батьки міста ухвалили: померлих ховати не в землі, а тільки над землею.
Вони ввійшли в алею між двома рядами дивовижних усипалень. Пітер зроду не бачив такого кладовища. Марша показала рукою довкола.
— Ось до чого призвів цей закон. Ми, новоорлеанці, називаємо кладовище «містом мертвих».
Це й справді ціле місто, подумав Пітер. З покрученими вуличками й завулками, з цегляними, тинькованими склепами-будиночками (подекуди навіть оздобленими балконами!). Деякі будівлі мали по кілька поверхів. Єдине, чого їм бракувало, — це вікон, на місці яких були дверцята — безліч маленьких дверцят. Він показав пальцем:
— Це наче входи до окремих квартир.
— Ви вгадали: це справді окремі квартири. І здебільшого винайняті на короткий строк.
Він здивовано глянув на неї.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Готель » автора Артур Хейлі на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Четвер“ на сторінці 26. Приємного читання.