Розділ «В понеділок увечері»

— Авжеж, — хрипким голосом ствердив третій хлопець. — Тут розводитись нічого, раз — і в ліжко!

— Попереджаю; якщо хтось доторкнеться до мене, я закричу.

— І даремно, — озвався Стенлі Діксон. — Бо зіпсуєш собі всю втіху.

Вона й незчулася, як він ступнув до неї і великою спітнілою лапою затис їй рота. Другою, важко дихаючи, скрутив їй руки, й дівчина мало не задихнулася від горілчаного перегару.

Вона спробувала вирватися, вкусити його за руку, але сили були нерівні. Перед її очима вигулькнуло скривлене гидкою посмішкою обличчя Лайла.

— От що, Маршо, — сказав він. — Не пручайся, все одно не викрутишся. Ти ж знаєш, що радять у таких випадках: краще розслабся й утішайся. Якщо Стен відпустить тебе, обіцяєш не галасувати?

Вона відчайдушно покрутила головою.

Один із хлопців схопив її за руку.

— Ну, чого ти впираєшся, Маршо? Лайл каже, що ти все вмієш. От і доведи нам, добре?

Вона видиралася щосили, але марно. Діксон тримав її в залізних обіймах, Лайл схопив за другу руку, і разом вони тягли її до спальні.

— Хай їй біс, — сказав Діксон. — Ану, беріть за ноги.

Четвертий хлопець відірвав дівчину від підлоги. Вона замолотила ногами, намагаючись ударити його, але теж не змогла — тільки позлітали бальні туфельки. Ще не ймучи віри, що це діється саме з нею, Марша побачила, що її вносять до спальні.

— Останній раз питаю, — тепер уже брутально, відкинувши улесливий тон, сказав Лайл. — Перестанеш ти пручатися чи ні?

— Роздягайте, — сказав хтось. А інший голос — їй здалося, того хлопця, що тримав за ноги, — нерішуче запитав:

— А може, не треба?

— Не дрейф, — озвався Лайл Дюмер. — Нам нічого не буде. її татечко зараз розважається по римських бардаках.

В кімнаті стояли два ліжка. Маршу, яка все ще несамовито видиралася, кинули горілиць поперек того, що було ближче до дверей. Голову її боляче притисли до краю ліжка. Вона побачила над собою стелю — колись білу, а тепер брудно-сіру, з орнаментом посередині, там, де висіла люстра. Люстра була теж брудна, запорошена, а поряд на стелі жовтіла пляма — видно, колись просочилася вода.

Раптом люстра погасла, але в кімнаті світилася ще одна лампа — десь збоку. Діксон трохи пересунув руки. Тепер він напівсидів, напівлежав на ліжку, коло голови Марші, але його руки так само міцно тримали дівчину й затискали їй рот. Вона відчула, як її тіла торкаються інші руки, відчайдушно заборсалась, однак вивільнити ноги не змогла. Тоді вона спробувала перевернутися та тільки почула, як, тріснувши, роздерлася її вечірня сукня.

— Я перший, — сказав Стенлі Діксон. — Ану, нехай хтось сяде на моє місце. — Він важко дихав над її головою. Хтось обійшов ліжко, м’яко ступаючи по килиму. її все ще міцно тримали за ноги, але Діксонова рука почала поволі зсуватися з обличчя, а натомість насувалася чиясь інша. Марша приготувалася — і коли друга рука доповзла до її губ, щосили вп’ялася в неї зубами. Вона прокусила її до кістки.

Розлігся жалібний зойк, руку відсмикнули, і тоді Марша, набравши повні легені повітря, заверещала раз, і вдруге, і втретє, а потім розпачливо крикнула: