Розділ «В понеділок увечері»

— Хотіли… згвалтувати…

Макдермотове обличчя закам’яніло. Він перевів погляд на молодого негра, який стояв, прихилившись плечем до стіни, і носовиком стирав з обличчя кров.

— Ройс!

В очах Макдермота заяріла холодна лють.

— Ні, ні! — благально пробелькотіла Марша. — Не він! Він урятував!

Вона заплющила очі — подумала, що зараз знову почнеться бійка, і їй зробилося млосно.

Молодий негр випростався, сховав носовика й глузливо сказав:

— Ну, чого ж ви стоїте, містере Макдермот? Бийте й ви! А потім скажете, що били спрожогу, не розібравшись.

Пітер холодно відповів:

— Так, я справді не розібрався, Ройсе. Прошу пробачення.

Він одчував глибоку антипатію до Елоїса Ройса, який поєднував обов’язки камердинера Уоррена Трента із студіюванням юриспруденції в університеті імені Лойоли. Багато років тому Елоїсів батько, син раба, став слугою, приятелем і повірником хазяїна готелю Уоррена Трента. За чверть століття, коли старий помер, місце його зайняв Елоїс, який народився й виріс у «Сейнт-Грегорі». Хлопець жив у приватному помешканні Трента на горішньому поверсі готелю й користувався певними, хоча й не окресленими чітко привілеями — зокрема, мав доволі часу для навчання. Пітер Макдермот вважав, однак, що в Ройса забагато гонору; хлопець з гострою недовірою ставився до будь-яких виявів приязні й шукав образи там, де нею й не пахло.

— Розкажіть, що ви бачили, — сказав Пітер.

— їх було четверо. Четверо юних білих джентльменів.

— Ви впізнали кого-небудь з них?

Ройс кивнув.

— Двох.

— Цього вже досить. — Пітер підійшов до телефону, що стояв на тумбочці біля ліжка.

— Куди ви хочете дзвонити?

— В поліцію, а то ж куди.

Молодий негр криво всміхнувся.