Розділ «В понеділок увечері»

— Варто спробувати, — видихнув Діксон. — Беру це на себе. — Він пробурмотів до когось із хлопців: — Ану, тримай її, та гляди, не випусти, ясно?

Цього разу руки, що тримали Маршу, помінялися блискавично.

Потім клацнув замок, рипнули, прочиняючись, двері, і Стенлі Діксон, удаючи здивування, сказав:

— Слухаю вас?

— Прошу пробачення, сер. Я службовець готелю, — промовив той самий голос. — Йдучи коридором, я почув крик.

— Почули крик, кажете? — несподівано зухвалим, задирливим тоном перепитав Діксон. Та потім, видно, вирішив змінити тактику, бо вже спокійно додав: — Що ж, дякую. Тільки ви даремно турбувалися: просто моїй дружині приверзлося щось уві сні. Вона лягла спати раніше від мене. Тепер вона вже заспокоїлася.

— Що ж… — нерішуче сказав другий голос. — Коли справді нічого не сталося…

— Анічогісінько. Просто скрикнула вві сні — з ким цього не буває.

Він говорив упевнено й переконливо. Марша зрозуміла, що за мить двері зачиняться. Відколи вона, заплакавши, обм’якла, рука на її обличчі теж трохи розслабилася. І тепер, зібравши всі сили, дівчина шарпнулася вбік, і на мить їй вдалося вивільнити голову.

— Рятуйте! — заволала вона. — Не вірте йому! Рятуйте!

Їй знову грубо заткнули рота, але незнайомець уже зовсім іншим тоном сказав:

— Прошу впустити мене.

— Це приватне помешкання. Я сказав вам: моя дружина кричить уві сні.

— Даруйте, сер, але я не вірю вам.

— Ну, що ж, — сказав Діксон. — Заходьте.

Мов по команді, руки, що тримали Маршу, пустили її. Дівчина притьмом піднялася на руках, обличчям до дверей. У спальню ввійшов молодий негр — хлопець років двадцяти — двадцяти трьох, з розумним обличчям, чепурно вдягнений і старанно зачесаний.

З першого ж погляду зрозумівши, що тут діється, він різко сказав:

— Зараз же відпустіть дівчину!

— Ні, ви тільки подивіться, хлопці, — промовив Діксон. — Ви тільки подивіться, хто нами командує!

Марша підсвідомо зауважила, що двері в коридор усе ще прочинені.