Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— Хіба це причина?

— Бачите,— пояснюю я,— вона робила велику жертву тим, що жила зі мною. Всі мої знайомі так вважали, вже не кажучи про її знайомих. Сама вона, звісно, й словом не промовилась, як їй тяжко жити зі мною. Вона була дуже шляхетна людина, ви могли б запитати, кого хочете, пане прокуроре, всі так вважали. Такої шляхетної, казали всі, такої гарної людини, як моя дружина, ще світ не бачив. А ми ж бували майже тільки серед освіченого товариства. Врешті я й сам так гадав, я захоплювався нею, щоб ви знали. Мене вабила шляхетність. Оце й було її нещастя. Не можу вам навіть сказати, як часто мені та жінка пробачала. Ох, як часто!

— Що пробачала?

— Що я такий, як є.

Він часом докидає якесь запитання, наприклад:

— Ви часто сварилися?

— Ніколи не сварилися.

— Навіть перед убивством?

— Ані разу,— кажу я,— а то б не дійшло до вбивства. Ви, мабуть, не можете собі уявити мою небіжку, пане прокуроре. Кожне голосне слово було для неї чимось таким дивним, що я ніколи на нього не зважувався. Я ж вам кажу: вона була така шляхетна людина, що ніхто з наших знайомих ще такої не бачив. І з такою шляхетною жінкою бути одруженим — ви собі уявляєте, пане прокуроре? Я дев’ять років місця собі не знаходив через докори сумління. А як раз на тиждень не витримував тих докорів і, наприклад, шпурляв тарілкою об стіну, то здавався сам собі вбивцею перед своєю дружиною, атож, убивцею! Так тяжко було жити зі мною тій делікатній жінці.

— Гм,— гмукає він.

— Нема чого всміхатися,— кажу.— Мені потрібні були цілі роки, аби зрозуміти, що я її вбивця, й зробити з того відповідні висновки.

— Гм,— знову гмукає він.

— Я ні від чого не відпираюсь,— кажу я.— Але не сподівайтесь, що мене мучить сумління, пане прокуроре, я вже не маю його. Просто якось його зужив. Мене стільки мучило сумління, поки вона була жива. Так, для неї життя зі мною було жахливе, просто жахливе.

— І через те ви її... вбили?

Я киваю головою.

— Розумію,— каже він.

— Такого ніхто не витримає. Не можна роками терпіти муки сумління, пане прокуроре, не знаючи, через що воно тебе мучить!

І т. д.

Не знаю, чи він мене зрозумів.

Раз на тиждень, щоп’ятниці, нам дозволено купатися під душем, по десять хвилин, по десять в’язнів разом. Тільки тоді я й бачу своїх сусідів, і то голих-голісіньких, серед пари й хлюпоту води, тож поговорити між собою майже не можна. Один в’язень, що вважає себе за невинного, вперто не вживає мила. Низенький італієць щоразу співає. Важко під душем щось відчитати на фізіономіях, переінакшених пасмами мокрого чуба й піною з мила. Та ще й те заважає, що людина гола. Ми звикли бачити відкритим тільки обличчя, тут же мимоволі мусиш розглядати все тіло, а це невелика втіха. Можна хіба що вгадати: робітник, інтелігент, спортсмен, службовець. Здебільшого наші голі тіла неприємні — невиразні, в найкращому випадку — природні, найчастіше — трохи смішні. Я зазнайомився з одним німецьким євреєм: ми з ним миємо один одному спину, бо сам не всюди дістанеш. Обидва ми вважаємо, що треба було б митися щодня. Після дитячого майже вереску під раптовим холодним душем, що ним старший наглядач виганяє нас до роздягальні, ми всі притихаємо, рожеві, як немовлята, з чубком, як у хлопчаків. Здається, крім мене, тут немає тяжких злочинців. Завдяки тому, що моє прізвище (як Штіллера) стоїть у кінці абетки, я ще можу хвилю порозмовляти з німецьким євреєм. Ми обидва вважаємо, що особиста гігієна в Швейцарії не дуже відповідає їхньому прагненню до зовнішнього глянсу. Він розповідає про тутешнє своє помешкання, де він теж, за угодою, має право митися теплою водою тільки в кінці тижня. Потім крокуємо поодинці до камер, завивши шиї рушниками.