Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Мій оборонець занотовує:

— Парікутін? Як ця назва пишеться?

— Так, як вимовляється.

Ми ще балакаємо про се, про те. Сигара має незвичний мені смак, але по-своєму добра. До справи (так він зве свою паку паперів) ми знову не доходимо.

— Пане докторе! — гукаю я йому навздогінці, коли він уже йде коридором.— Про мою роботу на тій плантації можете не дізнаватися. Не гайте марно часу, бо її навіть ваше швейцарське посольство не знайде.

— Чому не знайде?

— Через лаву.

Він усе-таки пошле телеграму.

Я не їхній Штіллер. Що вони хочуть від мене! Я нещаслива, нікчемна, мізерна людина, що не має за собою ніякого життя, аніякісінького. Навіщо я брешу? Тільки на те, аби мені залишили мою порожнечу, мою нікчемність, мою дійсність, бо втечі не існує, а те, що вони мені пропонують,— то втеча, не воля, а втеча в якусь роль. Чого вони не дадуть мені спокою?

Доктор Боненблюст (так звати мого оборонця) зустрічав на аеродромі даму з Парижа, що вважає себе за мою дружину, і, здається, зачарований нею.

— Я тільки хотів повідомити вас,— каже він,— що пані долетіла щасливо. Вона звісно, передає вам вітання...

— Дякую.

— Тепер вона в готелі.

Мій оборонець не може всидіти на місці. Він тільки переможно потирає руки, наче та дама з Парижа — все одно що велика гармата, яка присилує мене до капітуляції. Я кажу йому:

— Пане докторе, я нічого не маю проти того, щоб мене відвідували жінки, тільки ще раз попереджаю вас: я чоловік палкий, нестримний, а особливо восени.

— Я їй казав.

— Ну?

— Дама наполягає, щоб їй дозволили поговорити з вами на самоті. В понеділок о десятій годині вона буде тут. Вона певна, що знає свого чоловіка трохи краще, ніж він сам себе. А про нестримність, на її думку, нічого й говорити, її чоловік віддавна мріяв бути нестримним, і вона певна, що сама з вами впорається.

І знову частує мене сигарою.

— В понеділок о десятій? — кажу я.— Прошу.